Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

Влітав несподівано з Буковини, а навіть десь з кордону бессарабського і зникав. Приїздив до своєї сестри, дідички з Криворівні, молоденької, але яку вже й тоді всі любили. А от панича з тих, хто його знав і хто з ним зіткнувся, не любив ніхто. Його радше боялися скрізь, вступалися йому з дороги. Він не лише зарубав у поєдинках тут і там не одного панка, і завдяки такій славі прошивав та розштовхував людей зухвалими очима. Розштовхував також і тих, що його не знали і не боялися. Своєю бричкою він просто розштовхував фури, які зустрічалися йому на вузьких стрімких дорогах над Черемошем, коли б не появився з-за повороту четвіркою запінених вороних, над якими невпинно стріляв довгий батіг, а з-над батога стріляли очі скандаліста. Вітер розвіював його чорну гриву, а бричка, пролітаючи по вибоїнах і ямах, здіймала хмари пилу чи хляпала болотом. Тому коли якийсь візничий побачив його, то вискакував, як ошпарений, до своїх коней і поспішно їх відводив, навіть на сам берег ріки. Бо вже траплялося, що той зіштовхнув якусь фуру з берега в річку і поспіхом, але щедро, добавив ще й батогом нещасному візникові. Тому голосні прокльони, гарячі побажання зламати карк і завзяті обіцянки відплатити летіли вслід за його бричкою. У Криворівні його вітали і проводжали запитальні погляди сестри, а за ним летіли її молитви, щоб Бог його спам’ятав, чи принаймні щоб охороняв від зламання карку. Але той, хто його знав і хто до нього приглянувся, той сумнівався у результативності молитов, бо і його рід був такий, що вже в кількох поколіннях ніхто не помер своєю смертю, а швидкість його четвірки була такою, що в зламаній шиї — тепер чи пізніше — ніхто не сумнівався. Бувалець-панич пролетів так не через один повіт і не одну країну, а через кілька літ пізніше, будучи вигнаним з кількох країн, чи радше переслідуваним кримінальним правом, змушений був втікати за моря. Його поєдинки перетнули навіть безсоромно розтягнуті межі тодішньої поблажливості, яка з сором’язливою посмішкою прикривала очі на сваволю поєдинків. Тільки коли жертвою став юнак із найближчої родини і посипалися накази про арешт убивці, тоді толерантність перестала посміхатись.

Тільки до наймолодшої сестри він був теплим і ніжним, а перед хлопською донькою Марійкою — навіть низькопоклонним від захоплення. Раз за разом він влітав і швидко зникав, а з кожним разом привозив все нові і щораз дорожчі оздоби для прикрашання і вивищення Марійки. Відкрив її і неначе оцінив. Не тільки під її золоті кучері накидав золотаві і переливні турецькі чи перські єдваби, на шию — перли і венеційські коралі, а немов кайданки, одягнув їй на руки браслети. Але він зовсім не намагався її намовити змінити стрій, а цим самим до приниження в очах села, і тільки прикрашав її криворівнянський стрій — привіз десь з Румунії виткані золотом запаски, наказав виготовити золоті пряжки для постолів, а навіть такі, що розтягалися на взірець гармонійки, чобітки з золотими підковками. Коли він створив собі такого божка, то настав вінець всьому. Коли вона виходила на Великдень з церкви, то він на очах в людей замітав перед нею землю капелюхом і голосно заволав: «Королівна гір іде!! Зоря! Слава зорі, я кланяюся зорі». Марійка здригнулася і закам’яніла на місці, немов для прийняття почестей, а потім втекла чимшвидше. А люди, котрі це бачили і чули, сполошилися, як вівці, так, наче вовк, хоч і молодий, шукаючи тільки забави, а не здобичі, увірвався до череди. Перелякано товпилися і втікали, а трохи далі хрестилися і спльовували. Така слава стала ганьбою.

І це не все. Пан двірський кухар, а не якийсь там лакей з прислуги, не пліткар і не фальшивий лестун, бо сам був видним, відкритим паниськом, з повагою, правда, до свого пана, все ж з сумом нашептав новину про гарячі і неприємні розмови, які мали місце у дворі, коли панич Титус востаннє приїздив до сестри. Не все було відомо, але певним було те, що коли хвалили молоду імператрицю, якій і пана Титуса колись представили, то він заявив, що Марійка Шестунова є більш чарівною, а передусім розумною і доброю, і коли всі з ввічливості не звернули увагу на таке його порівняння, він запалився і вигукнув у пориві — той, хто ніколи не ходив до церкви, — що Марійка — це свята ікона, справжня подоба Найсвятішої Діви Марії. Зрозуміло, що сестра розплакалась, її чоловік заліг у ліжко, де відслабував цю розмову, а панич Титус перестав приїжджати. Він влітав, як вітер, і врешті щез, як вітер, ніхто не міг його дістати. За все це разом незлюбили Марійку. Марійка мовчала.

Але, мабуть, на щось інше чекала та сила, яка створила Марійку. Та сама сила, яка кинула її образ у стару коляду, ту, яку наспівував Ґіжицький, побачивши її.

Коли прошепотить — сиплеться єдваб золотий,

Перед церквою схилиться — дзвін сам дзвонить,

Самі з шумом розкриваються ворота,

Самі на вівтарі запалюються свічки,

Води не гомонять, зірки не судять,

На мир дзвін дзвенить і світ похилиться.

Замість цього у силі тихцем кепкували, повторюючи слова панича: «Зоря, слава зорі, кланяюсь зорі».

А ким же була Марійка? Без знання про альманахи шляхти і ще до того, як виникнуло расове божевілля, всі тваринники і гірські пастухи передусім, вірили у безпомилковість такого знання, силою якого є походження живої істоти, наскільки вона може проявити себе як індивідуальність і є чимось більшим, ніж паразитом. Якщо б таке знання було вирішальним у людинознавстві, то ніхто, мабуть, не мав би кращих знань, ніж пастухи, а серед них особливо — чарівники, пам’ять яких не лише сягала найдальше, але й уважні оцінки яких базувалися на постійному спостереженні за людьми.

Марійка була донькою вже немолодого, середнього ґазди з Криворівні Федя Шестуна, який мав славу працьовитого, богомольного мовчуна і Василини, високої, статної, вогняної, не завжди веселої, але язикатої, охочої до праці, до пліток і до сварок. Марійка була ще дитиною, коли Федьо на саме рахманське свято оголосив сусідам, що лише плодити дітей вже є гріхом і тому підчас запліднення потрібно гаряче і покірно молитися, а до того і після того треба постити, покутувати, брати участь у прощах, врешті-решт без такої підготовки плодити дітей не можна, бо будуть народжуватися самі чорти. З огляду на це робилися висновки, що молодші від Марічки діти шукали собі іншого батька, аби появитися на світ.