Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

— Пане начальнику, пане губернаторе, від вашого ока ніщо не сховається так, як від цісарського. Та де там! Ми не вивищуємося, борони Боже, ми все так, як старі люди. А давні люди так вчили: добрий танець повинен більше наситити і змучити також, ніж коли б обоє, мужчина і жінка, цілий тиждень набувалися в ліжку день і ніч, самі у зачиненій хаті.

Цвилинюк, пожвавлений також, слухав із зацікавленням, хвалив танець, але не поділяв думки Матарги:

— Танцюєте ви славно, це не якийсь панський танок, що тільки роздмухує пожадання, я то вже на панах знаюся найкраще. Тупцюють собі і тупцюють, а бідна пуцька і не знає, куди їй подітись, бо з одного боку пристойність, очі панів і пань стріляють і спостерігають, а з іншого боку від роздягненої, наполовину голої панусі гарячим вітром віє. Так, як олень на місці гону, з цієї сторони мисливець, а з тієї олениця, повертається то туди, то сюди, раз на мисливця рогами блисне, а другий раз м’якою гузицею. Так само і пуцька, раз ховається глибоко аж до кишок, а другий раз дубіє. Але те, що ви, Матарго, кажете, це не так. Коли б двоє в ліжку цілий тиждень набувалися і бісились, то з них залишилась би тільки м’якоть, так як солонина виварена в юшці. А тут навпаки, від танцю наші роди стають тільки сильнішими, бо в танці насіння краще зберігається, ніж солонина в льоді. І зберігається цього достатньо і на пізніше. Це я вам кажу.

Трохи забагато захотів сказати Цвилинюк і тому ніхто його вже не слухав. Бо танець є непіддатним для розумних промов і шукає собі стихії щораз легшої, невловимої. Хоч він і столочив танцівників так, як вони ногами всю галявину, хоч скосив танцівників і музикантів, пожадання і шепоти, а навіть хоч і остудив їх, як переможна роса, та все ж не виснажив. А тільки освіжив для подальшої забави, більш делікатної.

Скульптури, що говорять

Марійка взагалі не цікавилась арканом, ані наступними танцями. Сиділа сама, поважна, то занурюючи очі в землю, то кидаючи погляди десь далеко поза танець і поза ліс. Поруч з нею весь час стирчав із трави Панцьо. Сонце, що сідало, все сильніше проціджувалось крізь дерева. Рідко коли кинуло якусь світлішу плямку. Зелень, яка гаснула і гасила, одноманітно лягала на всі постаті.

Скульптор, котрий у житті шукає навколо себе постатей, їхніх рухів і таких виразних ситуацій, щоб ті, будучи пов’язаними між собою і, викликаючи світло так, як воно того прагне, самі за себе промовляли, а потім вже відлиті чи вирізьблені зберігалися вічно, рідко знаходить хоч одну таку мить, вже готову до різьблення, небачену, неповторну, єдину у своєму роді. А ось і мить, яких небагато: Марійка і Панцьо. Втілена краса беззвучних блискавок весняного неба, а поруч жовто-іржаво поблискуючий череп, що висунувся із ганчір’я тліючим слабеньким рухом, неначе рештками життя. Одну і другу постать огорнули зелені тіні.

Немалої слави скульптори зліплювали свої постаті із білого, сірого, чорного і золотавого мармуру. Ще більші не потребували кольорового мармуру. У драбині мармурів, що сходить до неба, той є найбільш відповідним, якого вибрало саме світло. Починаючи від гіметтського смугастого сіро-блакитного, через пентеліконський молочний, як щойно відціджений з молока свіжий будз, який з часом покривається золотавою іржею, як доспілий плід пушком, все ж найвищим захопленням, бо найщедрішою ласкою світла тішився мармур парійський: хоч і складений з морозних кришталиків, та теплий, але завдяки ним сліпучо білий. Призначений для гарців і для танців з будь-яким світлом, поки є світло, поки світло хоч би сочиться, і тому він вибраний для скульптури. Царинка, що зеленаво темніла, все менше сприяла яскравим барвам. Опиралася тільки білість і ті промені та джерела світла, що й самі світилися, як білизна лиця і очі Марійки. Опирався також відполірований давно вже і великий череп Панця. Світло у скульптурі шукає не кольорів, а самого світла, стежок і доріг для світла.

Марічка давно вже виблискувала понад гірськими красунями, завдяки прозорій білизні шкіри, крізь яку просвічувались сині мережі жилок, а також завдяки джерельним, променистим очам. Та поки вона пасла гуси і ягнята, то ніхто нею не переймався. Вона не співала голосно, як пастушки, зовсім не галакала, тільки наспівувала для себе, коли була певна, що ніхто її не чує. Стільки й запам’ятали з того часу, що була тихою, кволою, майже дикою, яструб’ятко ледь приручене, що плентається за гусками і ягнятами, от і все. Лише, коли після якогось храму пішла про неї слава, за нею спочатку спостерігали терпляче і уважно жінки, а потім мужчини щораз хтивіше, а навіть завзято. З кволої дички вилущилася краса. Гарних жінок є немало, а красуня одна на сотні тисяч. Куди б не прийшла Марічка, ніхто проти цього не заперечував. Тільки запитували тихо і вголос: що за цим криється? Вона була неговіркою, її важко було розвеселити, а навіть розговорити. Її якось обтяжувала та гарна голова і густі сплетіння золотого волосся. Вона була ще бездоганно ввічливою, напевно під тиском прискіпливої уваги, тому за нею намагалися шпигувати, але ніхто не зміг відкрити нічого поганого, а навіть посполитого. Чи ж це свята дівчина?

Тому нещодавня історія з паничом, хоч ніхто нічого не знав точно, ані не вивідав, принесла людям немало розваги чи злостивої втіхи. Може було б інакше, якби вона заговорили, якби зажартувала. Та що їй можна було закинути? Що вона приймає від панича щораз нові і щораз то красивіші подарунки. А що між ними було? Панич приходив до хати у білий день і відходив, а батько разом з Марічкою проводжали його разом до кладки на річці. І це все. Жінки ще довго говорили про неї добре або стримано. Лише публічні почесті, які висловлював їй шалений панич-приблуда, розв’язали язики, замазали її славу. Інакше оцінюють кволу пастушку гусей, а інакше таку, що одягнута, як ніхто інший, і з якої роблять вголос, не стільки задля сміху, скільки, щоб кинути всім виклик — королівну гір. Тому навіть найсвіжіші новини, що вона начебто прогнала панича — як би там не було, а пан з панів, як казали, — прийняли з недовірою, а потім зі злістю. Бо за що ж вона отримала ці коштовні брязкальця? І на пам’ять про що вона їх носила?

Та й панич той був особливий, вітер-вітрогон зі степу, породистий бурмило, чорноокий, чорнобровий, та й що там казати — чорт.