Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

і зараз підуть плітки.

Обеззброєна Марійка засміялась сердечно:

— Нехай пліткують, а з доброго коня варто й впасти, може ні?

Панцьо пролепетав:

— Варто. А хто тут кінь?

Музика раптово припинилась, перевали танець, всі розсипалися, коло гаті зароїлося від людей.

Співи і язики

В яру вже добре похолодніло від тіні і від води, танці відпочивали, але все ж шкода було покинути мелодії і так з танців самі собою розійшлися співи. Музиканти починали, пробували, врешті знайшли. Під підгірську ноту, солодку, дещо затяжну, співала Гулюкова вдова таким масляним голосом, як її щоки, і більш липким, ніж її голос. Почала так:

А ти мене не кохаєш,

Я тебе кохаю,

Штири рази за тобою

Слуги посилаю.

Так зверталася молода знудьгована попадя до юнака Петруся. Пісня далі розповідала, що коли Петрусь піддався нарешті спокусі, то був убитий із засідки слугами, вірними чоловікові пані, в ту мить, коли знімав сорочку для любовних насолод. Слуги негайно ж викрали у пані вбитого Петруся і вкинули його у глибокий Дунай:

Плавай собі, Петрусику,

Від краю до краю,

Аби знав ти, як любити

Ту вельможну паню.

Але пані наказала рибакам виловити тіло, зробити труну і збудувала для нього надгробок, помітний здалеку.

Аби пани впізнавали,

Що це мій коханець.

І сама померла від жалю.

Смачна удовичка, не манячи вже поглядом, швидше розповідала, ніж спокушала. Переможно посміхалася. Молоді обсіли її тісно, в тім числі і переможець аркану — Ясьо Томашевський, очевидно обеззброєний, він жалібно дивився на неї. Доля втопленого Петруся не відлякувала, а швидше вабила на погибель.

У тиші, вимученій храмовими втіхами, співала також і жінка Кузімбіра, Білоголова. Неначе сходячи з висот в глибокому тумані, що від вершин огорнув всю долину, вона окутала старовічною мелодією з Криворівні повість про Гребенючку, та більше, ніж того вимагала мелодія, відрізала кожне слово задля того, щоб воно потрапило не тільки до вух, але й в думки, до співчуття. Розповідала, як молодий жонатий син, виїжджаючи на війну, довірив під опіку своєї матері жінку Катерину.

Ой казав ї годувати

Хлібом пшеничненьким

Та й казав ї напувати

Медом солоденьким.

А вона ї годувала

Жєбов-гадиночков,

А вона ї напувала

Гірков полиночков.

Єк зачєли гадиночки

Коло серця вити,

А не дали Катеринці

На цім світі жити.

Після повернення з війни син застав жінку на марах, дізнався про все і вбив матір. Сам шукав смерті.

Розступайси, сира земле,

Най в тобі потану.

Куди ж поділися дотепники, що шепотіли і хихотіли? Гать лагідно цюркотіла, а посеред молоді сипалися зітхання. Вони хапали жінок до танцю, заволодівали ними, а тепер дозволили їм засмутити себе. Стало зрозуміло, за чим вони прийшли на бутин. Були сильнішими. Без них зграя молодиків була подібною до вільних щебетунів, а тепер злетілися нічні птахи і тихо зачаровували. Раз причаровані, вони вже слухали жадно співу Палагночки. Палагночка не сідала, стала перед музиками, розставила ноги, як хлопець, подала вольовий знак музикантам і відразу ж заскакала Штолова нота, весняна, розбійницька. На ній, наче на молодому коневі, гасала Палагночка по полонинах хлоп’ячим голосом:

А я піду в полонинку,

Я в тоту Берію,

Співаночки заспіваю,

Бо співати вмію.

Єку ж чути новиночку?

Не можна казати,

Пішов Штола з товариством

Села воювати.

Мут весночки наставати,

Зозульки кувати,

А ми будем з Мироником

Панів воювати,

Мут ластівки щебетати,

Мут вітри гудіти,

А ми будем з Мирон-Штолов

По горах гонити.

Палагничка перервала, музика то сумувала, то жалібно віщувала, то летіла у чвал поперед себе. Юнаки попри те, що добре знали пісню, захлиснулися розбійницькою долею, що летіла на зламану голову, і дивилися на Палагночку замиловано. Палагночка недбало посміхнулася і співала далі то таємничо, то жорстоко про те, як ватажка впіймали, побили, закували і прив’язали до коня головою вниз. Потім Палагночка співала, наче солодко про те, як судді і гайдуки допитували ватажка Мирона Штолу.

Де ж ти думав, Миронику,

Літом пробувати?

Де ж ти думав, Миронику,

Зимку зимувати?

А я думав літувати

У зелених столів,

А я думав зимувати,

Де б ми Пан Біг поміг.

Голос Палагночки свиснув, як писк яструба:

Ой упав твій гонорочок

Єк під зимов чічки,

Проси Бога скорой смерті

Та й по смерті свічки.

Молоді похилили голови, а Палагночка веселим голосом відтинала пісню, розповідаючи про похід ватажка і його товаришів на Кути, аж під шибеницю.

Закувала зозуленька

От там над Вишенков,

Там поклали шибеничку

Для Штоли новеньку.

На закінчення співачка знущально потішила слухачів, повторюючи останні слова ватажка до панів і урядників, які зібралися на екзекуцію:

А ви, пани гонорові,

Цілуйте в гузицю!

І відразу ж хлопці на втіху самим собі разом голосно повторили слова ватажка: «А ви, пани гонорові, цілуйте в гузицю!».

Палагночка поблажливо посміхнулася, а вони злегка оглянулися, чи не було видно, що у відплату за цілоденні кпини вона втягнула їх у смішне становище. Вона захопила їх у погоню полонинами, а потім висміяла, як ті дівчата, що зваблювали ватажків і опришків для того, щоб видати їх в руки гайдуків і катів. Авантюрна свобода без завтрашнього дня, весняні гуляння, невідомо для чого — але хто ж сміється останнім? Не лише перед жінками, але й перед тією смаркулею вони були дітиськами. Сумно розглядалися, хто б ще міг щось заспівати на утіху. Тимчасом очі жінок вже звернулися до Марічки Шестунової. Юстинка Цвилинючка як господиня висловила те, про що думали й інші:

— Заспівайте, Марічко, ви найгарніше співаєте.

Після неї те саме повторили Ґулючка, Білоголова та інші, а Палагночці вирвалось:

— Співайте, ви найкрасніша!

По черзі просили всі. Музиканти не торкалися струн, чекали. Марічка прикрила очі, потім знову відкрила, прошепотіла до Савіцького:

— Прошу, паничу, тільки на цимбалах, але поперемінно — раз тихої голівської гри, а раз Джуманової сумної.

Савіцький пожвавився, підійшов до Марічки, тиша поглибилася, Савіцький недбало проходився пальцями по цимбалах, спочатку випливла голівська кульгаюча мелодія, пісня для хворих дітей і сумних старців, потім степова Джуманова мелодія, що галопує у простір і раптом вриється в землю, наче хтось осадив коня на ходу. Не було звичаю так поєднувати дві мелодії і відходити від монотонії, тому слухали з тим більшою цікавістю. Марічка співала розповідь на голівську ноту, а після кожного куплету повторювала приспів на ноту Джуманову:

На високій полонинці

Баранчик від мами

Загуливши, залишивши