Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

надворi. Понаварювали великi казани всякої страви: Чiпка на поминки заколов свиню, зарiзав три овечки, убив вели­кого бузiвка. А горiлка - як вода, лилась за царство не­бе­сне... А пiсля обiду Мотря старцям роз­давала по шматку паляницi в торбу, а Чiпка - по сiм гри­вен у руку.

На другий день пiсля того Чiпка запрiг коней та й по­їхав з двору, не сказав i куди. Не було день, два... А на третю нiч вернувся, везучи повнi вози всякого добра. Аж скрикнула Мотря, як побачила. Серце її не видержало, ста­ла вона корити, ганьбити i сина й товаришiв. Тi, на докори не змовчали, загризлися з Мотрею. Пристав i Чiп­ка. Зчинилася в них лайка, буча - Галя перелякалась, заперлась у себе в хатинi. Лушня розпалився, кричав; Мо­тря собi лаяла; вiн їй збив з голови очiпок.

Сердешна материна голова! "У своїй хатi... волоцюга... розбишака..." Не доказала, залилася гiркими.

Вранцi пiшла жалiтися у волость - не за крадiжку, а за те, що її "волоцюга побив..." За те вона мовчала:

боялася за свою рiдну дитину. Набiгли волоснi в хату, де саме гульня йшла. Чiпка зараз до їх. Поналивав так, що ледве додому рачки долiзли. Тим Мотрина жалоба й кiнчил­ась. Тiльки Чiпка, як пiшли волоснi, розпалився, як огонь, налаяв п'яний матiр "сучкою" i нахвалявся поби­ти... Мотря обливалася гiркими слiзьми та нишком проклинала свою долю, що дала їй таку "прокляту дити­ну"...

А Чiпка знов засiв - п'є та гуляє з братчиками.

- Нi, - кричить Лушня: - нiколи не буде в тебе Чiпко, та­кої матерi, як Явдоха була! Ото - рiдна мати; а це в тебе - со­бака, а не мати! Гляди лиш, чи не вона, бува, й Явдоху з свiта звела?..

Страшно якось загуло це слово в кожного в ухах. "А справдi, чи не так? - подумав кожен. - Дивись пак: любiсi­нь­ка, милiсiнька була жiнка зранку, а на вечiр - тiльки тi­ло зосталося, та й те задубло!.."

- Ай справдi?! - скрикнув Чiпка. Серце в його поверну­ло­ся... Коли б мати була перед очима, - здається, вбив би вiдразу.

Галя, сидячи у себе в хатинi, гiрко плакала. Як же почу­ла те скрiзь стiну, то зразу кинулась - гадки в неї схибну­лися... "А справдi?.." I неначе вiтер провiйнув в її серцi. Одначе чула душа не подалася тому вiтру. "Нi, нi, - шептала Галя: - то зле серце таке тiльки може прига­дати... Свекруха правду каже: то матiр господь скарав за таке життя. Нi, Мотря - не така людина..." I Галя одганяла вiд себе, як ув'я­зливу муху, злу думку.

Як розiйшлась п'яна ватага. Чiпка прийшов у хатину. Галя не видержала, напустилась на його, корила, лаяла, плакала...

- Чiпко, Чiпко! чи я ждала такого вiд тебе, чи сподiвалас­я? Попустив рiдну матiр на поталу волоцюзi, гайдамацi... I звiр такого не зробить, як ти зробив, i роз­бишака хижий!..

- Ти чула, що Лушня казав? - спитав вiн грiзно жiнки.

-Лушня?.. Лушня... Коли було серце, котре нi разу не грiла правда, то серце Тимофiйове! Коли чий язик не дубiв вiд брехнi, котрiй немає й назвиська, то язик Тимо­фiїв! Суч­ка, а не жiнка тiльки хiба зроде ярчука такого, як Лушня! А ти йому вiриш? ти його слухаєш?..

- Що ж, ти боїшся людського поговору, чи що? Плю­вати я хотiв на їх поговiр!.. та й на них разом!

-Не поговору. Чiпко, не слави, - перебила його Галя, - хоч i її нiяково слухати, - а правди, котру ти так любиш та нехтуєш... А ще кажеш: немає правди мiж людьми! А де ж у тебе правда?.. де?..

Останнi слова гострим ножем шибонули в саме серце Чiпцi.

- Ти завжди мене винуватиш. Ти проти мене завжди йдеш! - скрикнув вiн, виходячи з хати i грюкнувши двери­ма. Цiлу нiч вiн проблукав по двору, а Галя цiлу нiч на­в­зрид проплакала.

На другий день пiшов по селу гомiн, що Чiдка трохи не вигнав матерi з двору.

- Як їла хлiб з остюками, то й усе добре було; а пере­йшла на буханцi, то у нiс закололи: пiшла на сина жалi­тись!! - винуватили Мотрю однi.

- Який вiн син? який вiн син, коли рiдну матiр попустив волоцюзi вдарити?! - оступаються за Мотрю другi.

А Мотря вiд такої зневаги, вiд тяжкого удару, вiд три­воги занедужала, в постiль злягла; не їсть, не п'є, мутно очима дивиться... Галя ходить коло болящої, як коло рi­дної матерi. Прикликала до неї знахарок, тi шептали, зiт­хали, давали якогось зiлля та ледве-ледве одходили Мо­трю.

- Галю! - каже вона: - я знов чую, що одужую... Менi знову легшає... Навiщо?.. Я молила бога, коли б умерти... Краще б менi на тiм свiтi, нiж на сiм... Та не дає менi бог смертi... Його свята воля... Вiн-то знав, нащо мене пускав ще жити. Може, додержить до тiєї пори, коли Чiпка оха­неться, я його побачу, як свою дитину, як свого сина... Га­лю! дитино моя!.. рiдная моя! Ти ж менi тепер найрi­днiша... Уговорюй його, як жiнка: вiн тебе почитав, кохає щиро, - може, тебе послухав, коли вже мене не хоче слу­хати... Бо­же! що б я дала, що б я зробила?.. Я б свого серця влупила та дала йому, коли б тiльки вiн став чоловiком. Я б тодi вмерла спокiйно. А то?..

I свекруха й невiстка рясно-рясно плакали...

XXX

ТАК ОЦЕ ТА ПРАВДА!

Стояла люта зима. Ще такої холодної та снiжної не за­знають люди. Багато тодi народу померзло - забило їх пiд лиху хуртовину, закидало, замело снiгом, там богу й душу оддали. По веснi вже несла вода рiчками мерзлi трупи, а других серед поля вовки поїли.

На зиму Мотря зовсiм одужала. Сидить, пряде вовну, а Галя або шиє, або й собi пряде на прядцi. У хатi в них тихо, тепло, - було б i одрадно, коли б не туга якась стоя­ла в кож­ного перед очима, не повiтря важке носилося по хатi. А то сидять вони собi при ясному свiтi свiчки - тихi, сумнi, мовчазнi, тiльки однi тiнi вiд них колишуться по стiнах та чутно, як прядка гуде та наводе якийсь сум, викликав сон-дрiмоту. I в душi у них гiркий смуток, на серце налягла ва­жка туга, журливi думки сповили їх голови. Iнодi по хатi пронесеться глибоке зiтхання; увiрветься нитка й затихне на який час гуркання прядки, поки її налагодить