Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

- Поїли б одно одного... поки не подавилися, - лютує Грицько.

- Що, може, й їли б один одного, то й то, може, правда... тiльки б не їли чужого хлiба та грошей!

- Так що ж? Я прохав у Чiпки, чи що? - кричить, роз­па­лившись, Грицько. - У ногах лазив?.. Його добра воля бу­ла, а тобi - зась! Не твоє дiло, - он то що!

- Та я й не мiшаюся, господь з тобою. Я тiльки раю... А не хочеш - хай твоя Христя нiколи нi одного не зродить... Ме­нi що? Я тiльки кажу: якби частiше, то кориснiше б бу­ло!

- Нi, Чiпко, я в тебе через твоє товариство не можу бу­вати, - жалiється Грицько, як Чiпка ввiйшов з комір­чи­ни, де брав горiлку, в хату.

- Як саме? - розпитує Чiпка.

Грицько йому розказує. Лушня виправляється, i тут же, мiж тихим словом, дивись, i вкине якого гедзика. Другi аж за боки беруться, регочуться. Чiпка на мирову зводить, ча­стує. Грицько мов трохи i втихомириться, посидить ще, ви­п'є ще чарку, - та швидко й додому пори­вається.

Пiсля того, як поли врiзав вiд Чiпчиної хати; казав i Христi, щоб не ходила. Одначе вона iнодi викрадеться ни­шком на хвилину та й побiжить провiдати куму та Мо­трю: Явдохи й Христя незлюбила.

Горiлка, кажуть, всьому злому злодiйка. А у Чiпки в хатi горiлка тепер господиня. Рiдко проходив той день, щоб п'яне гульбище не збиралося, не гуло, не кричало... А коли не гульня - то гризня жiноча: матерi як не кусають одна одну... Така колотнеча була Чiпцi гiрше полину. Вiн став со­лодити свою душу гульнею та горiлкою... Без гу­льнi йому нудно, сумно. Сновигає iнодi по двору вiд хати до ворiт, вiд ворiт до хати, хмурий, насуплений, як з хреста знятий, - за цiлий день вiд його слова не почуєш... А прийде ввечерi товариство, вродиться боклаг - про­щай, розуме! Наїдяться, нап'ються, погуляють, - та й з двору... i Чiпка з ними! А пе­ред свiтом везуть повну повозку всякої всячини...

- Що це ти, сину, робиш? - з плачем докоряв Мотря, а серце в неї як не розiрветься вiд горя. - Другi кривавим по­том заробляють, а ти... Сину, сину! Бога побiйся, коли лю­дей не страшної Згадай: у яких ми злиднях жили, в якiй ну­ждi гибiли, та нiхто про нас не скаже слова лихо­го... А те­пер i достатки...

- Не ваше дiло! - шпарко переб'є її Чiпка: - лежiть там собi на печi, коли лежиться!..

Застогне Мотря, обiллється гарячими сльозами та й замовкне. Аж недужа вiд того стала, аж почорнiла... її рi­дна дитина, її едина надiя... "Краще б я тебе не родила, або малого задавила, нiж тепер отаке бачити!" Та й почне проклинати товариство, котре до такого пi­дводить сина.

Явдоха чула це й бачила, та нарошне йшла проти Мо­трi: пiдохочувала Чiпку, вiтала його братчикiв. Живучи цi­лий вiк таким життям, вона звикла до його сама, радiла всякiй удачi, допомагала в розбишацьких затiях... Чiпка щодень робився все хижiший та й хижiший. Як той звiр, кидався вiн на кожного заможного чоловiка... Перше "ка­рав" тiльки пана та жида, а то вже став "одбирати своє" i в свого брата - заможного козака: обдере, як лип­ку, тi­льки живу душу на свiт пустить...

Галя, хоч вiд неї крилися й ховалися з цим, усе те волею­-неволею бачила, та не мала сили що-небудь подiяти... Вона одмагалась сльозами. "Оце й менi, так як i матерi, приходиться привикати до цього, - думала вона серед ночi самотою, як Чiпки не було. - Невже ж i я така стану, як мати? Чи, може, вона вродилася такою?.. Нi, то, видно, стала така за таким замужжям... Горенько моє! Це ж, видно, i менi не краща доля судилася: розбишацька дочка - розби­шацька й жiнка! Господи!" I гидкий i стра­шний здавався їй Чiпка: вона його тодi жахалася... Коли ж, пiд добру годину, в любу хвилину прокидалося в його серцi добро, сповi­дався вiн своїй Галi, обнiмав, голубив її, - вона не вiрила тому, що вчора думала. "Нi!.. розбишака не вмiє пестити так любо, не вмiє пригортати так щиро, так гаряче цiлу­вати... Нi! Мiй Чiпка не розбишака... Нi... нi! Вiн любий" добрий... Вiн карає неправду... карає?... хто йо­му велiв карати?.. хто??. Нi, вiн не робить так!.." I впи­валася щастям, хоч полохливим, боязким, а все-таки ща­стям...

А Явдоха гризлася з Мотрею, не давала їй спокою. При­йде оце в її хату, перекидає все, лає її. Спершу Мотря од­гризалася, не мовчала, а потiм, як побачила, що Чiпка пота­кає тещi, кривдить її, матiр стару, то промовила сама собi: "Їродове кодло! Ти ж моє добро вкрало, над моєю надiєю насмiялося!" Та як замовкла, то й мовчала вже, що б там Явдоха не казала, не робила. Тiльки обливаючи сльозами поритi недолею та лiтами щоки, прохала в бога смертi. "Господи! - часто й густо мовила вона: - прийми мене, без­таланну, до себе! доки вже я мучитимуся на свi­тi?"

Думала Мотря про смерть, виглядала її, сподiвалася, а вийшло так, що Явдоха несподiвано вмерла. У недiлю, пi­сля обiду, зразу вхопила її завiйна. Душить її, пiд серце пiд­ступає, у грудях давить, дух випирає...

- Ой лишенько... умираю! - скрикнула Явдоха та й дух спустила.

Галя як з-за угла прибита ходить. Блiда, з заплакани­ми очима, вона не примiчає, що й волосся вибилося з-пiд її очiпка, - так розпатлана й сновигає, бiлi руки. ломить, го­лосить на всю хату... Де ж? Зранку ще Явдоха така весела була, жартувала, смiялася; а на вечiр - один труп, без дихан­ня, вiд неї... Страшно й тяжко! Чiпка собi блу­дить, як бовдур, не знає, що й розпочати: чи Галю втi­шати, чи коло мертвої порядкувати?.. Одна тiльки Мотря при пам'ятi. Вона не те, щоб рада була, - нi! Вона жалку­вала Явдохи: вона бачила тут кару божу. "Отже й поме­рла - без сповiдi, без святого причастя... прости, господи, як..." Одначе вона не дуже й убивалася... А за Чiпку радiла. "Може, хоч тепер кине... тепер нiкому буде настроювати... може, оханеться..."

Третього дня, як поховали Явдоху, справив Чiпка по те­щi бучнi поминки. Зiйшлися люди не тiльки з Пiсок, при­йшли й з хуторiв. А старцiв-старцiв... як на печерах у Лаврi! Люди обiдали в хатi; для старцiв поприроблювали лави