Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

class="book">Наступного дня провідати мене не прийшов ніхто із друзів — усі спали після безсонної ночі. Зате ввечері з’явився Володимир Романович із підручниками з мови й літератури під пахвою.

— Знаєш, я подумав, що тобі не зашкодять додаткові заняття. Удвох наново пройдемо весь матеріал. Напишеш ще зо двадцять творів на найбільш імовірні теми. Готуватися до вступу треба дуже ретельно! Не можна робити навіть невеликої перерви — все, що знала в школі, забудеться. Я в цьому переконувався не раз. Готую до вступу ще двох абітурієнтів, але вони приходять до мене додому. До тебе, поки лежиш у лікарні, буду навідуватися сам. Не хвилюйся, не щодня. Лише двічі на тиждень. Але навантажуватиму роботою так, що ледве встигатимеш впоратися! Не боїшся?

— Та чому ж? Потягну. Вірші теж змусите писати?

— Поки не вступиш, — ні. «Раніш закон, а потім — благодать», тобто тепер на першому плані в тебе має бути «треба» й «мушу», а не «хочу». «Хочу» почнеться, коли станеш студенткою. Ось тоді й повернемося до твоїх віршів, якщо забажаєш.

Мені було дивно, що Володимирові Романовичу потрібно ще чомусь мене учити, адже шкільна програма вичерпана, на олімпіадах я показала найвищий результат. До того ж я не знала, що репетиторство, а саме ним були наші індивідуальні заняття, є платне. Вчитель не взяв за свою роботу ані копійки, навіть не натякнув про плату, хоч муштрував мене до сьомого поту. Те, за що хвалив протягом навчального року, тепер не дозволяв навіть у найменших проявах: ніяких «кучерявих» речень, ніяких власних думок про героїв твору, жодного слова в наступний рядок не переносити, не будувати складних синтаксичних структур, у яких розділові знаки можуть взаємно замінюватися, не використовувати слів, у написанні яких є хоч би найменший сумнів.

— Я ж розставила розділові знаки правильно! — вперто захищалася я від учителевих претензій. — Чому ви ціле речення підкреслили хвилястою лінією?

— Тому що перевіряючий може мати іншу думку щодо розділових знаків у ньому!

— Але правильною є й така пунктуація!

— Доказати це ти ніколи й нікому не зможеш! Складай такі речення, щоб у них навіть учень із середнім рівнем знань міг розставити коми, тире й двокрапки правильно!

— Ви припускаєте, що викладач, котрий буде перевіряти мій твір, може бути навіть не настільки грамотним, як я?

— Я ні на що не натякаю. Я вчу тебе писати твори, в яких пунктуація не буде викликати жодних сумнівів ні в кого взагалі! Розумієш? Вступні іспити — не республіканська олімпіада. Тут ти борешся не за грамоту, а за місце в інституті. Не жартуй з вогнем: тільки за умови найвищої уважності зможеш отримати відмінні оцінки. Приймальна комісія — не я і не інші твої вчителі, котрі тебе знають роками. Викладачі в приймальній комісії про тебе взагалі ніколи не чули. Для них ти — одна з багатьох, абітурієнтка, стосовно якої у них є одне-єдине завдання: знайти у творі місце, де виникне сумнів у правильності написаного, виявити те, чого ти не знаєш належно або знаєш слабше, ніж вимагається!

— У таке важко повірити! Це якась комедія!

— А я би сказав: трагедія. Причому насамперед для надто розумного абітурієнта.

— Не може бути!

— Або ти слухаєшся мене — і вступаєш, або не слухаєшся — й опиняєшся за бортом. Вибирай сама.

До кінця липня я навчилася писати настільки стерильні твори, що аж самій було гидко. Та в наших розмовах з Володимиром Романовичем йшлося не тільки про граматику й пунктуацію. Якось учитель зауважив, що під час вступних іспитів одна із трьох запропонованих для написання тем творів обов’язково буде або про партію, або про Леніна.

— Не буду я такий твір писати! Це не цікаво, нудно.

— Будеш. Це найбільш безпечна тема твору. Зміст завідомо простенький, бо писати треба тільки так, як художні тексти пояснено в підручнику, а пунктуацію і граматику вилизати до блиску.

— Це компроміс? Так?

— Ні, єдиний шлях до твоєї перемоги. Вірний шлях. Усі інші — манівці. Коли вже станеш студенткою, будеш писати твори, на які теми забажаєш. А зараз про найменші імпровізації забудь. Пам’ятай єдине: ти маєш зробити все, аби вступити! Все — означає зробити саме те, що тобі підказую, на чому наполягаю. Багато кому з розумних абітурієнтів навіть цього нема кому підказати!

— І такі вступники заздалегідь приречені на поразку?

— А ти як думала?

Подібні розмови з Володимиром Романовичем мені не подобалися. Але в глибині душі я розуміла, що правда на його боці, що вибору в мене нема. Самостійно товкла «Історію КПРС» і англійську, адже попереду мене чекали чотири вступних іспити: твір з української мови та літератури, українська мова та література (усно), історія КПРС (усно) й іноземна мова (усно). Катруся прибігала раз на тиждень і скаржилася, що вчиться, аж голова пухне, тим більше що в медичному інституті їй треба було здавати набагато важчі навчальні дисципліни, ніж мені в педагогічному. Чого вартувала тільки математика письмово! А хімія, історія КПРС! Біологія разом з ботанікою й анатомією людини подругу хвилювали набагато менше — з цих шкільних предметів вона була визнаним асом!

Нарешті гіпс із моєї ноги зняли. Нога свербіла немилосердно, шкіра на ній місцями, де гіпс понатирав, позлазила і навіть вкрилася ранками. Незважаючи на такі неприємності, доводилося щодня шкандибати на перший поверх, де пацієнтам робили різні процедури: масажі, огрівання, електрофорез. Лисий неохайний масажист Петро Петрович, вічно погано поголений, дуже пітний і в сорочці з брудним коміром, м’яко кажучи, був якийсь дивний: щоразу замикав двері, як тільки пацієнт лягав на кушетку. Робив це й тоді, коли приходила на процедури я. Перші масажі були жахливо болючі, я гостро скрикувала щоразу, коли шепелявий Петля Петльович, як його дражнили навіть санітарки, починав крутити мою ступню. Але після п’ятого сеансу болі суттєво зменшилися. Зате лікар почав масажувати коліно, а далі потягнувся й вище. Коли ж одного разу, пускаючи з рота слину, остаточно знахабнів і, мовивши: «А там в тебе щось таке гарненьке, солоденьке-солоденьке», — однією волосатою рукою поліз аж до моїх трусиків, а другою почав