Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

а він тільки щось буркнув собі під ніс і побіг. Хлопці вже задражнили його якимось каменем у плавках. При кожній зустрічі одне й те ж саме! Ще наші так безсовісно ні з кого не знущалися! Навіть з мене.

«Любов можна вбити лише сміхом. Застрелити реготом, насмішками, кепкуванням. Ні куль, ні отрути, ні кинджала любов не боїться. Але від сміху гине моментально», — колись напучував мене Вовоччин дідусь. Це ж тепер однокласники щоденно убивають мої й Вовоччині почуття! А ми обоє не можемо нічого вдіяти, не можемо захиститися. Навіть не вміємо зрозуміти одне одного, боїмося зустрітися!

— Ха-ха-ха! — регоче Василина Кирилівна. — Женило таки виросло! Камінь у трусах! Не камінь, а залізо! Є такий медичний анекдот. Зібрав професор дівчат-двієчниць, поставив перед ними свого асистента й каже: «Хто на дотик правильно визначить, що у нього в трусах: м’яз, кістка чи якийсь інший матеріал — залік поставлю без опитування». Помацала перша й каже, що м’яз. Друга — що кістка, а третя — залізо. Ха-ха-ха! Чому не смієтеся? Молоді, дурні, нічого не розумієте! Ой, поговорю я сама з вашим Вовочкою, лиш би пощастило зустрітися! Але сьогодні вже все, бувайте! Треба додому бігти, а то ще в мого Маркіяна в трусах котрась також камінь намацає!

Катруся каже, що шкільні атестати вже виписані, але їх нам вручатимуть тільки на урочистій лінійці. Хотіла мій диплом забрати — не дали. Аліна Веніамінівна сказала, що отримати замість мене цей документ дозволить хіба що моїм батькам, та й то вже після випускного.

— Як твоя мама? — запитую подругу.

— Пообіцяла не пити бодай до того часу, поки я складатиму вступні іспити.

— Добре.

— Ой, скоро вже почнеться наше вступне пекло! Щось мені дуже страшно, Олю!.. З кожним днем усе страшніше й страшніше… Що я буду робити, як не вступлю?!

— Ти думаєш, я собі цього запитання не ставлю? Мені ще гірше: із сільською пропискою навіть робота в місті не світить.

— Ні, ми таки вступимо. Чуєш, ми на зло їм усім станемо студентами!

— Кому — на зло?

— Ну, тим, за яких батьки домовляються. Які гроші мають. Хабарі дають.

Ні, я не хочу нікому нічого робити на зло. Хочу лише використати земне право на власне місце під сонцем. Жити серед людей, а не серед мавп і хижаків. Бодай у таких умовах, як описано у книжках, де зло завжди рано чи пізно буває подолане добром і справедливістю. Прошу Бога, щоб видужав дядько Данило. Мрію, щоб писалися вірші, які чомусь узагалі не пишуться. А ще — неодмінно треба зустрітися з Вовочкою! Хто тепер із нас двох більше винен: він, тому що ненавмисно зробив мене калікою перед самим випускним, чи я, бо ненароком стала причиною безсоромного глуму над ним наших однокласників?

XX

Батько вирішив забрати мій атестат зі школи в день випускного. Ми удвох приїхали прямо з лікарні під школу «Москвичем», але зупинилися не навпроти головного входу й аж ніяк не на величезному шкільному подвір’ї, а припаркувалися на вулиці з боку протилежних дверей вестибюлю, де майданчик, значно менший від головного подвір’я, був призначений для рухомих ігор учнів початкових класів. Хизуватися матеріальними цінностями в часи моєї юності не було прийнято — і Генералів, а вірніше, уже татів «Москвич» мої вчителі й однокласники могли розцінити вкрай негативно. Тож нам було краще до своєї машини й не признаватися.

Біля клумби на малому шкільному подвір’ї, замість старої, облізлої й потрощеної лавочки, вже встановили рожевий грибок із сидіннями навколо. Щойно тато пішов на вручення шкільних атестатів у актовий зал, я вибралася з «Москвича» й, підпираючись милицями, дошкандибала до того грибка. Мені дуже вірилося, що коли сидітиму на такому видному місці, Вовочка угледить мене з якогось вікна й обов’язково прибіжить. Але час ішов, починало сутеніти, а шкільне подвір’я залишалося порожнім-порожнісіньким. Раптом я побачила Шім-Вішім і гукнула її. Вона неохоче наблизилася до грибка, бо дуже поспішала, власне, вже давно запізнювалася на шкільні урочистості. Проте, співчутливо зиркнувши на мої милиці й гіпс, вчителька математики таки вислухала моє прохання покликати Вовочку. Здалеку навіть привітно махнула рукою: «Під грибок, то й під грибок», — і щезла у дверях, прикрашених польовими квітами. Тато повернувся десь через дві години. Виявляється, спочатку був концерт, присвячений випускникам, тому атестати про середню освіту вручали аж після закінчення самодіяльності.

— Медалістів запрошували на сцену першими. Прізвище тільки одного Володимира Аннищука чомусь кілька разів називали, бо цього учня в залі не виявилося. Навіть медаль і атестат вручили його мамі. Так що не один я з батьків у твоєму класі виходив на сцену!

— Вовочка так і не з’явився?

— Прийшов, коли вже все закінчилося. Я тільки-но бачив, як директор вичитував йому на сходах.

Звідки я могла знати, що рожеві грибки з лавочками поставили й на великому подвір’ї з протилежного боку школи, і що під одним з них Вовочка сумлінно просидів доти, поки його там не розшукали власні розлючені мама й тато?!

Не судилося… Якщо не хоче доля, то людина безсила. Але тоді, на шкільному подвір’ї під рожевим грибком у круглі білі цятки, я це до нестерпного душевного болю відчула вперше і пережила з таким жахливим розпачем і жалем!

Коли пізно ввечері тато привіз мене в лікарню, парадні двері вже були зачинені. Довелося тиснути на кнопку дзвінка приймального покою. Черговий лікар репетував на нас так, що я вже думала, мені прийдеться забиратися додому. Але щойно батько заїкнувся про це, лікар пом’як, і медсестра провела мене в травматологію.

Тримати мене в лікарні цілий місяць із загіпсованою ногою, як на нинішні часи, вважалося б справжнім безглуздям: ніяких процедур, ніяких ін’єкцій, таблеток, крапельниць, а пацієнтка займає ліжко ще й безплатно харчується. У радянські часи все було по-іншому. Безплатна медицина передбачала насамперед повну залежність хворих від тих умов, які їм пропонувалися: якщо вже потрапив у лікарню, то в жодному разі не маєш права уникати цілодобового нагляду спеціалістів.