Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

прапорцем» і реготав над надутим чорним полковником з БЧ-5. Я був ще молодим і зеленим, та тоді твердо затямив на все життя, хто кого годує. І що справжня чоловіча справа — зовсім не вбивати чи роками готуватися до десяти хвилин вбивства, хай навіть і всього людства, натиском однієї кнопки.

Олександр Марінеско, якого ось так само запхали на військовий флот у передвоєнні роки, та ще й на чуже море, на всіх посиденьках за чаркою серед чорних полковників відстоював точку зору, що справді досвідчені моряки — лише цивільні. Бо коли від причалу відходить військовий корабель, держава отримує прямі збитки. А коли торговий чи рибальський — прямі прибутки. То хто частіше виходить у море? Ще Марінеско після третьої чарки зазвичай починав співати українських пісень. Навіть у почухонському Ленінграді, де другим голосом підтягти було нікому.

І якщо уважний читач усе ж таки спитає, до чого тут Нимидора, я відповім, що просто так, для інтертекстуальних зв’язків в українській літературі.

ЗНОВУ НА КАРТІ 32102

Розбудив мене гуркіт якірного ланцюга в клюзі. «Вадічка» ставав на якір у Караджинській бухті за мисом Тарханкут. Ми знову були на карті 32102, де старпом суховантажного судна Марінеско колись нерозважливо порятував командування Чорноморського флоту.

Караджинська бухта була переповнена суднами вщерть. Усі, хто вийшов з Поті та Батумі за добу до нас, за дві доби до нас і навіть за тиждень перед нами, зустрілися в цій затишній бухті, наче тут відбувався парад мандаринової армади. Рибальські приймально-транспортні судна, середні чорноморські сейнери, РСи, судна технічного флоту з Одеси, що в звичайний час поглиблюють фарватери, гідрографічні судна з Миколаєва, що мали б встановлювати буї в морі, навіть бурові судна геологічної розвідки з червоно-білими буровими вишками замість щогли — усі поставали на якорі в цій бухті, щоб перечекати шторм, що не вгавав уже шосту добу. «Вікінга» серед них не було.

Старшим на рейді був той самий пором «Герої Шипки». І одразу було зрозуміло, що якщо навіть такі гіганти воліють перечекати на якорі, то усій малечі рухатися далі через Каркінітську затоку просто зась. Попри те, що було вже 26 грудня й усі поспішали повернутися до рідних портів до Нового року.

Море на заході було сивим. Гребені піняви неслися від берега до самого горизонту, над яким подекуди стирчали стаціонарні бурові платформи. Теж сумнівне задоволення — бути на такій платформі посеред моря в такий шторм, коли хвиля тараном б’є в опори й перехльостує через бурову вишку.

— Саплаї, — ніжно протяг кухар Юрик, вказуючи на два характерних судна з високими носами (щоб було зручно швартуватися до бурових платформ) та довгою палубою, на якій зручно перевозити бурові труби. Судна ті саме прибігли від платформ і заскакували в бухту. Що не кажіть, а моряк любить навіть судна, на які більше ні за що не повернеться працювати.

Сніг летів уже лапатий, вологий, він обліплював щогли й дроти натягнутих антен, надував кучугури за горловинами трюмів та надбудовами і швидко змерзався у брили льоду. На «Героях Шипки» під вагою снігу щойно обірвалася головна антена над палубою, і тамтешній начальник рації вже просив когось відпрацювати замість нього з Одесою.

Я поліз до антени радіолокатора й намагався звільнити його рухому частину від льоду. Та це була марна справа. Радар облипав снігом і замерзав швидше, ніж я його звільняв. Єдиним виходом було не зупиняти антену, бо поки вона обертається, вона не примерзне й не заклинить.

Я спустився до рубки й попросив Сашка-Другого передавати по вахті, щоб радара не вимикали.

— Вам, Івановим, не догодиш. То не ганяй марно на високій, то не вимикай взагалі.

У бухті Караджинській ми простояли три доби, і усі три доби антена «Донця» крутилася посеред завірюхи.

«Рідненький, тримайся, треба», — подумки спілкувався я з цим сивочолим ветераном.

І він тримався з останніх електронів.

Вже ніхто, навіть Сашко, не бухтів, що ми марно стоїмо в бухті. Лише механік Петренко вперше за рейс піднявся на місток, щоб доповісти, що палива в нас залишилося дві тонни, прісної води лише тонна.

І кожен день перестою запаси ці зменшує. Про те, що інші запаси катастрофічно зменшилися, ми бачили щодня і без Юркових скарг: на обід та вечерю були вже самі макарони. Але голодна смерть суднові, яке везе вісімдесят тонн мандаринів, не загрожує.

На четвертий день я прийняв сприятливий прогноз з Одеси. Вітер мав стихнути. Арташезович був першим, хто знявся з якоря і попрямував на Очаків, не чекаючи, поки море остаточно вгамується. Нам потрібно було лише проскочити до Тендри, яка вже прикрила б нас від знавіснілого вітру.

КРИГА В ЛИМАНІ

В Очакові на нас чекала нова напасть: лиман замерз. Ні, ще не завершилось: лиман саме замерзав, вкриваючись кригою, і прихоплені льодоставом судна на різних колінах каналу галасували в ефірі, викликаючи криголам з Херсона. Це був найгірший розклад для нас. Аби лиман став на добу пізніше, ми б уже проскочили до Херсона. Якби він схопився кригою на дві доби раніше, криголами вже пробили б у ній канал і щодня від Очакова формувався б караван для проводки. А так ми потрапили в самий бедлам і кавардак. Незрозуміло було, до кого тому криголамові насамперед бігти, кого рятувати і як швидко він з тим упорається.

Штаб проводки тільки створювався.

Посеред лиману пароплави оточувало так званим млинчастим льодом, коли море вкрите наче маленькими млинцями криги й шугою, або «салом». Млинці на очах змерзалися в окремі крижини. Крижини гуртувалися в поля, які захоплювали пароплави в лещата і несли за фарватер. Штаб проводки перш за все намагався визволити з