Кейт Аткінсон - Руїни бога

його лишати. Літак приземлився раніше, ніж Тедді, й він побачив, як той вибухнув, розсипаючи осяйні іскри. Він виживе, — раптом зрозумів він. У нього все-таки буде майбутнє. Він подякував усім богам, які за нього заступилися.

2012

Просто до світла

— Геозонування… ми мали б це зробити, бо… новий статус кво… стосунки між клієнтом і агентством — а з іншого боку… а також комунікація у ближньому полі…

У речника був диплом із жаргону і докторат з переливання з пустого в порожнє. Його слова ширяли в повітрі, а мова, цілковито позбавлена значення, висисала з кімнати кисень, Берті не було чим дихати. Речника — Курзу-Верзу, так вона його називала, — звали Ангус, і він був «виходець із Шотландії», тому таке ім’я, але вимова у нього, як у вихованця приватної англійської школи. «Власне кажучи, Херроу», — Берті це все знала, бо якось сходила з ним на побачення, про яке домовилася через усім відому зводню — Match.com. Саме тому зараз вона згорбилася у задньому ряді і вдавала, ніби її там немає.

Коли вони пішли повечеряти у «Нопі», він їй одразу не сподобався. Коли принесли рахунок, він швидко запропонував розділити його навпіл — і так провалив одну з її головних вимог до кавалера, себто поводитися по-джентльменськи. Вона хотіла, щоб їй відкривали двері, платили в ресторанах і дарували квіти. І любовні листи. Вона хотіла, щоб до неї залицялися. Хотіла галантності. Гарне слово, тільки марно на таке сподіватися. Вона пирхнула собі під ніс, і сусід за «індустрійним семінаром» кинув на неї знервований погляд.

— Берті? — спитав за вечерею Курзу-Верзу. — Що це за ім’я?

— Гарне ім’я. — Після довгої нуднуватої мовчанки вона додала: — Роберта, на честь бабусі.

Роберта — друге ім'я Берті, але вона не збиралася повідомляти Ангусові, що її назвали «Місяць».

Вона ніколи не славилася розважністю, тож погодилася (класична помилка) піти з ним — він жив у Баттерсі, у квартирі із самих блискучих скляних поверхонь, ніби її розробили в майбутньому — і по п’яні безрадісно з ним переспала, що, природньо, призвело до гризот, тихої втечі на світанку і сповненої докорів сумління прогулянки вдовж Темзи, щоб «провітрити голову». На її подив, «вдовж берега Темзи, що виблискує сріблом» гуляло вже багато людей, а ось Спенсерових німф — дочок потопу — не видно (хоча, може, вони замаскувалися під університетську жіночу збірну з греблі, яка, засапавшись, просувалася бурою водою, ніби тікала від річкового чудовиська). Цікаво, що це за жінки, які встають о шостій, щоб зайнятися греблею? — подумала Берті. Мабуть, вони сильніші за неї.

Спенсер поступився місцем Вордсворту: вранці наприкінці травня Лондон з Вестмінстерського мосту справді видавався ясним і блискучим у прозорому повітрі (хоча це й ненадовго).

Вона, м’яко кажучи, здивувалася, коли визирнула за поручні й побачила, що до неї плине баржа із позолоченою лебединою шиєю на носі. Спостерігаючи, як баржа гладко пропливає під мостом, Берті подумала, чи не перенеслася бува у минуле, в часи Тюдорів.

— Це «Глоріана», — сказав хтось. Вона й не зауважила, що біля неї зупинився якийсь чоловік. — Королівська баржа. Думаю, в них репетиція.

Звичайно, — подумала вона. Обіцяли ж річкову процесію: Лондон відзначає діамантовий ювілей. Стільки гарних слів, — подумала Берті: позолочений, ювілей, діамант, процесія, «Глоріана». Нестерпно.

— Я подумала, що перенеслася назад у часі, — сказала вона.

— Хочете в минуле? — спитав він, ніби запрошував її до машини часу, яку саме припаркував за рогом.

— Ну… — протягнула вона.

*

— Засновані на поставках трансакційні стосунки і комодифікація…

Берті працювала в рекламному агентстві, й так її — вона вже й не пам'ятала гаразд, чому — занесло до Белгравії, де Ангус модерував «Хакатон». (Так, вона не жартує).

Батько Ангуса був адвокат, а мати — консультант при лікарні; він, його брат і двоє сестер виросли в центрі Лондона, «доволі нормальне дитинство». Берті одразу втратила до нього довіру. Ні в кого не було нормального дитинства.

Він працював «інноватором» у маркетингу, що не виглядало як пристойна робота.

— Я бібліотекар, — сказала вона, бо це завжди клало край розмовам.

— А на сайті, — здивувався він, — ти написала, що працюєш в освіті.

— Це те саме, плюс-мінус.

Вона завжди забувала свою легенду, з неї не вийшло б шпигунки.

— Я завідую освітньою програмою бібліотеки, — уточнила вона, і його очі почали злипатися. Тоді він зосередився на «двічі приготованому» курчаті в тарілці. Хіба одного разу не досить?

— Хакнули мобільник через блютуз… вимушений перегляд…

На Ангусі була чорна футболка із Ніппером, песиком-символом компанії HMV. Під Ніппером у Ангуса були епільовані груди (Берті хотіла б цього не знати). А сам Ніппер лежав під страховою компанією «Ллойдс» у Кінгстоні-на-Темзі. Берті сподівалася, що її не поховають під будинком. Чи, що гірше, що її не викопають і не почнуть виставляти, як бідолашні єгипетські мумії чи мешканців Помпеїв, яким подарували безсмертя їхні безпомічні передсмертні судоми. Дідусь хотів, щоб його поховали у лісі. («Якщо можна, то під дубом»).

— Що ми вирішимо, те й буде, — сказала Віола. — Він же про це вже не дізнається.

(А якщо дізнається?) Він ще навіть не помер, а боротьба за його тіло вже почалася. Берті любила дідуся. Дідусь любив Берті. Що тут простіше?

— …тренд сезону…

На що вона гає своє життя? Може, просто встати і піти?

— …оперативний зв’язок…

Віола була останньою особою, якій вона розповіла б, із ким зустрічається. Берті було 37, «годинник тікає», як ій незмінно нагадувала мама, пискляво, як школярка — бував у неї такий тон.

— Ти не думай, ти роби! Ти ж не хочеш лишитися бездітною?

Ті друзі Берті, як поодружувалися і завели дітей (по суті, всі її друзі: здається, останні років п’ять Берті чи не кожні вихідні ходила як не на весілля, то на хрестини), видавалися рабами дітей, це Друге пришестя. Ті діти Берті не подобалися — вона побоювалася, що якщо заведе дитину, то її не полюбить. Одразу згадувалася Віола: та їх не любила, чи бодай не давала про це знати, й вони їй точно не подобалися (хоча їй взагалі ніхто не подобався).

— Та байдуже, що тобі подобається, — пояснював дідусь, коли ще був здатний давати поради. — Своїх дітей все одно любиш до безумства.

Берті сумнівалася, чи хоче когось любити до безумства, особливо маленьку безпорадну істоту.

— Твоя бабуся до безумства любила Віолу, — сказав дідусь. Це засвідчувало, що немає нічого неможливого.

Давним-давно, ще до того, як Сонні рушив у свою прощу, від нього завагітніла якась дівчина. Віола була в жасі, а коли