Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

— Дороги розтанули, тепер проїхати ними можна тільки верхи. Але для амазонки я зараз не дуже годжуся. То попливемо човном, — пояснила Поліна. — При хлопцях про справу не говоріть.

— Добре, — кивнув я.

Поліна залишила авто в невеличкому сарайчику на березі, ми сіли до човна і попливли. Князівна називала мене тільки паном Варфоломієм, я розпитував про ліси, розповідав, що військові замовлення потребують деревини, а вагонів не вистачає, щоб здалеку возити, тому треба поблизу знаходити. А тут же до фронту не так і далеко. Ото так розмовляли. Хлопці мовчки гребли, були вони дрібні та якісь забиті. Десь годину пливли ми річкою до ще одної пристані, з якої вже повезли нас кіньми і на санях. Бо таке багно було, що будь-який віз загруз би, а сани нічого, пливли багном. Ось так доїхали ми до маєтку Поліниного чоловіка у селі Дергачах. Колись був це великий панський маєток, із палацом, обширним парком, навіть зі ставком. Але зараз усе було занапащене. Парк заріс, ставок укрився очеретом, а в будинку люди жили тільки в одному крилі. Зустріли нас дві старі служниці, які вже нагріли самовар, напоїли чаєм з дороги. Я трохи підмерз, бо ж звик до Криму, де вже було майже літо, а тут он весна тільки починалася, по лісах ще де-не-де і сніг лежав. Попросив у Поліни теплого одягу, вона видала з чоловікових запасів. Потім ми сіли у нього в кабінеті, розгорнули мапу, і почав я роздивлятися, що і як. Поліна допомагала. Так виходило, що навколо тут були ліси, а на північ велике болото, верст на тридцять. Поліна показала, де серед лісів села є, а де хутори. У яких селах школа є, у яких фельдшер, де церкви, де економії. На мапі видно було, що ріллі тут небагацько, більше люди з лісу жили.

— Бідно живуть, недороди часто, буває, що й до голоду справа доходить. Тоді уряд допомагає. Але от зараз війна, у державі хліба не вистачає, то моляться місцеві, щоб був урожай, інакше настане голод, — пояснила Поліна.

— Так, у болотах жити несолодко, — кивнув я і згадав розкішні роменські степи. — А Мелашка до школи ходила? — спитав я.

— Ні, вона ж на хуторі, а школа у Липниках, далеко туди іти, та ще й лісом. Узимку снігом замете, що не пройдеш, в іншу пору грязюка. Та й вовки тут є. Дітей, як далеко живуть, до школи і не пускають.

— До хутора Мелашки верхи доїду? — спитав.

— Доїдете, тільки на дорогу не потикайтеся, бо там таке багно, що і кінь ув’язне, їдьте уздовж дороги лісом. Мапу візьміть, компас. Ну, а зброя, так розумію, завжди при вас? — спитала Поліна.

— Від вовків зброя потрібна? — поцікавився.

— Не знаю, Іване Карповичу. Але бачила я, що перелякані люди. Бояться чогось. Може, воно небезпечне? Краще озброєним бути, — пояснила Поліна.

— Це факт, — кивнув я. — А ще от ви казали, що медовуха у вас є.

— А ви спиртоузом зацікавилися, Іване Карповичу? — здивувалася князівна.

— Зацікавився я тим, щоб розв’язувати людям язики, — усміхнувся я. — А сам хіба що увечері по трудах чарку підніму.

— То налити вам флягу?

— Дві, якщо можна, — попросив я.

Поліна пішла до кухні, а я пішов сідлати коня.

Кінь такий собі був, старий, але сумирний. Осідлав я його, надягнув стару шинель, яку Поліна дала, приторочив шкіряну торбу, де дві фляги медовухи, паляниця хліба та шматок м’яса копченого. На дорогу мені дали. Ще старий планшет Поліниного чоловіка, у якому карта була. І поїхав, сказавши, що повернуся увечері, а як ні, то вранці. Проїхав трохи лугом, потім пірнув у ліс. На дорогу справді краще було не вилазити, бо кінь би і по пузо провалився. То їхав лісом, неквапливо, бо ж доводилося весь час від гілок ухилятися. Це не яйла була, там скочив на коня і мчи, куди бажаєш.

Їхав, на роздоріжжях дивився по мапі, куди мені повертати, щоб виїхати на хутір Колупанці, де родина Мелашки мешкала. Коли виїхав до хутора, аж здивувався, як бідно люди жили. Хати наче прибиті, паркани похилилися, садів немає. Чорне все, неживе якесь. Хата Мелашки була друга. Постукав у ворота. Тиша. Здивувався, що собак не чутно. У лісі ж собак завжди тримають, тим більше якщо вовки тут є. Але немає собак, принаймні не гавкне жоден.

— Хто там? — спитав чоловік. Говорив наче і по-нашому, але дивно якось. Ну, в поліщуків своя вимова.

— Прикажчик я з Києва, ліс хочу подивитися. Покажеш? А я тобі заплачу, — пообіцяв я.

Мужик підійшов, відчинив хвіртку, подивився на мене.

— Ліс показати?

— Ага, ліс. Тільки спочатку чаєм пригости, будь ласка. Бо аж замерз, поки їхав. У цих ваших лісах сиро та холодно, наче у підвалі, — поскаржився я.

— Такі в нас краї, — кивнув чоловік. — Заходьте.

Я завів коня у двір, попросив йому трохи сіна, потім до хати зайшов. Вікна маленькі та вузенькі, підлога земляна. Сіли за грубезний стіл, чоловік наказав жінці води підігріти. Так бідно жили, що і самовара не мали, гріли чай у чавунці. Заварки теж не було, якісь трави з ягодами сушеними заварювали. Ми ото сидимо за столом, жінка біля плити метушиться, а з печі дивиться на нас із півдесятка дітей. Таких само білявих