Софі Періно - Дочка Медічі

Я мушу капітулювати зараз, аби перемогти пізніше. Але я здамся не повністю. Я згадую день прибуття короля Наваррського й мою обіцянку про те, що моя рука — єдине, що він цілуватиме. Я згадую обіцянку Генріху не спати з моїм чоловіком. Ось моя наступна битва. Я мушу знайти спосіб дотримати слова й не стати дружиною тілесно. Сьогодні ми з кузеном розмовляли як друзі — ось цим я скористаюсь. Король Наваррський розумний; він уже збагнув, що потрапив до зміїного лігва. Можливо, його влаштує, якщо принаймні одна з цих змій його не кусатиме.

Це наша остання ніч перед тим, як я стану заміжньою жінкою. Генріх приходить до мене, сповнений кохання й гніву водночас. Він оволодіває мною так, наче захоплює місто — брутально й безжально. У всіх наших діях, у всіх наших словах відчувається розпач. Таємниці, які я присяглася нікому не відкривати, важким тягарем лягли на мої плечі.

— Нічого не зміниться,— кажу я, масажуючи йому спину, поки він сидить оголений, зігнувшись біля мого ліжка.

— Маргарито, не розмовляйте зі мною, як із дитиною або дурнем. Я не дитина й не дурень.

— Я знаю,— я сідаю поруч.— Подумайте: що змінила між нами принцеса де Порсіан? Нічого.

— Вона жінка. Які права вона має на мене, навіть якщо насмілиться вимагати їх?

— Я пообіцяла вам, що деякі права я ніколи не надам королю Наваррському — байдуже, чоловік він мені чи ні.

— Так, обіцяли,— на мить він обхоплює голову руками, занурюючи пальці в золотисте волосся, яке я так люблю. Коли він переводить погляд на мене, його очі все ще сповнені відчаю.— Я вірю, що ви присягалися від щирого серця. Але те, що ви плануєте, і те, що дозволить Генріх де Бурбон...— він замовкає.

Я намагаюсь бути безтурботною. Однак я думала про це. Мій кузен не схожий на деспотичного чоловіка, але він неодноразово давав зрозуміти, що після весілля мені доведеться скоритися його волі.

— Не розумію Його Святість. Він обіцяв...— Генріх уривається.

Не сумніваюсь, що Лотаринзький Дім плів інтриги, добиваючись заборони мого шлюбу. Якщо кардинал Лотаринзький розмовляв із Папою, чому мій коханий не розповів мені про це? Мабуть, боявся обнадіювати.

— Не зважайте на якісь там обіцянки,— я стискаю його руку.— Кожного з нас зраджували ті, кому ми довіряли. Головне, що ми не зрадили одне одного — усе інше можна витримати.

— Справді? Як мені витримати ваші заручини, а завтра ввечері дивитися, як вас відводять до палацу архієпископа? Як? Як мені стояти в темряві, шукати ваше вікно й знати, що ви не спустите драбину? А наступного ранку... Я навіть говорити не хочу про те, що буде.

Я розумію, що він має на увазі. Хіба я не відчувала таке ж бездонне горе в день його весілля? Проте я витримала і пережила це, тож і він мусить зібратися з силами. Він мусить бути сильнішим за мене. Його скарги, попри їхню зворушливість, дратують мене. Може, йому варто заспокоювати мене, враховуючи, що я єдина з нас, хто дає обітницю, яку непросто виконати? Я не промовляю це питання вголос так само, як і промовчала про те, що дозвіл від Папи — вигадка.

— Чого ви хочете від мене? — питаю я.— Якщо я відмовлюсь узяти шлюб, я померла для вас. Не мине й тижня, як я захворію або помру; якщо ж цього не станеться, мене замкнуть у монастирі до кінця моїх днів,— я здригаюсь, уявивши, як мене віддають служити Богу проти моєї волі: вбрання черниці перетворить мене на темного птаха в клітці.

— Краще монастир, ніж король Наваррський.

Я приголомшена. Я ніколи не просила цього чоловіка відмовитися від майбутнього заради мене. Навпаки, я благала його покинути мене, аби він мав змогу зберегти своє положення при дворі. Я запевняю себе, що його вустами говорять гнів і виснаженість.

— Ви серйозно, Генріху?

Він відвертається. Якусь хвилину ми мовчки сидимо, і моє збентеження зростає.

— Ні,— зрештою каже він, звертаючи до мене погляд і цілуючи мені руку.

Я видихаю, хоча не усвідомлювала, що затамувала подих.

— Кажуть, ваш кузен має намір припинити жалобу в день весілля. Тоді я носитиму жалобне вбрання замість нього. Ви легко впізнаєте мене серед натовпу придворних у Соборі Паризької Богоматері. Я буду єдиним чоловіком, убраним у чорне.

— Обережно, пане,— навіть у таку мить я не втримуюсь і дражню його,— вас можуть прийняти за одного з протестантів короля Наваррського.

Він не посміхається.

— Вам не вдасться розсмішити мене сьогодні, Маргарито. Бажаєте сміятися сама?

— Ні. Але й плакати я не збираюсь. У нашому розпорядженні кілька годин перед тим, як ви маєте піти. Не треба проводити їх у печалі, немов на похороні. Не думайте про майбутнє, яке ми не можемо змінити,— краще віддамося нашій незмінній всепоглинаючій пристрасті.

Я сідаю йому на коліна й нахиляюсь поцілувати його. Спершу він не реагує, але потім відповідають його губи, а слідом за ними назустріч мені рухаються його стегна.

 підхоплююсь на ліжку. Промені сонця заливають мою кімнату. Ні, не мою кімнату — ці апартаменти належать його милості архієпископу. Великий Боже, я пригадую, який сьогодні день, і шкодую, що прокинулася,— краще б мої фрейліни знайшли мене мертвою.