Камі Гарсія - Чарівні створіння

не обтяжував жодними стосунками! Ні дружбою, ні коханням. Ти нічого не розумієш! Бо й звідки? Ти цілісінький день спиш і цілісіньку ніч вештаєшся по своїй бібліотеці! Усіх ненавидиш і вважаєш себе кращим за решту. Якщо ти ніколи нікого не кохав, чи можеш ти уявити, що відчуваю я?

Ліна розвернулася і в супроводі Мовчуна побігла сходами нагору. Я почув, як гримнули двері її спальні, аж луна прокотилася коридором. Мовчун вмостився перед порогом.

Ліна вже зникла, а Мейкон досі дивився на сходи. Потім він повільно обернувся до мене:

— Я не міг цього допустити. Сподіваюся, ти мене розумієш.

Я знав, що сьогодні — чи не найнебезпечніша ніч Ліниного життя, але також я знав, що Ліна могла втратити свій останній шанс побути з нами такою, якою ми її любили. Тому я розумів Мейкона, але не хотів залишатися з ним зараз в одній кімнаті.

Лінк вийшов у передній ряд натовпу, що й досі купчився в коридорі.

— То вечірка буде чи ні?

Ларкін узяв пальто:

— Вечірка вже розпочалася. Ходімо. Святкуватимемо заради Ліни.

Емілі проштовхалася до Ларкіна і повела разом з ним надвір решту присутніх. Ридлі так і стояла на веранді. Вона лише знизала до мене плечима:

— Ну… як змогла.

Лінк чекав на мене біля виходу.

— Ітане, ходімо.

Я подивився на сходи.

«Ліно?»

— Я залишуся.

Бабуся знову відклала спиці.

— Не знаю, Ітане, чи скоро вона зійде вниз, тому краще йди з друзями, а за кілька хвилин повернешся до неї знову.

Але я не хотів її залишати. Можливо, сьогодні наш останній вечір разом, і навіть якщо ми проведемо його у Ліниній кімнаті, я все одно волів бути з нею.

— Ну хоч пісню мою послухай, чувак. А тоді повернешся і чекатимеш на Ліну, — наполягав Лінк, тримаючи напоготові барабанні палички.

— Гадаю, це найоптимальніший варіант, — Мейкон налив собі ще віскі. — Побудеш там недовго, повернешся, а ми тим часом дещо з нею обговоримо.

Я зрозумів — він уже все вирішив і випихає мене надвір.

— Я йду на одну пісню, а потім чекатиму перед дверима, — зиркнув я на Мейкона. — Але недовго.

* * *

На полі за будинком Рейвенвуда зібралася сила-силенна людей. Збоку стояла імпровізована сцена з переносним освітленням, яке використовували для вечірнього інсценування битви. З колонок горлала музика, але її майже не було чути через ревище віддалених канонад.

Я пішов за Лінком до сцени, де облаштовувалися «Святі дриґачі». Їх було троє і кожному — приблизно років тридцять. Чувак, що налаштовував підсилювач для гітари, мав татуювання на обох руках і щось схоже на товстий мотоциклетний ланцюг на шиї. В ударника було чорне-пречорне волосся, як і стрілки навколо його очей. Третій музикант так виблискував пірсингом, що очам було боляче на нього дивитися. Ридлі стрибнула на край сцени і помахала Лінку.

— Чекай-но, ми зараз покажемо клас. Шкода, що Ліна не з нами.

— Маю вас розчарувати, — зненацька озвалася Ліна й обійняла мене за талію. П’ очі розчервонілися від сліз, але в темряві цього не було видно.

— А що трапилося? Дядько передумав?

— Насправді ні. Але менше знаєш — краще спиш, чи не так? А як і не краще, то я не переймаюся. Він сьогодні був нестерпним.

Я нічого не відповів. Мені були до кінця не зрозумілі дивні стосунки між нею і дядьком, як комусь могла б видатися дивною така парочка, як ми з Аммою. Одне я знав напевне: після того, як усе скінчиться, Ліні буде дуже ніяково. Вона нікому не давала обмовити дядька й словом, а тому, коли я чув образливі речі від неї, мені це просто різало вухо.

— Ти що, втекла?

— Ага, Ларкін мені допоміг. Шістнадцять років буває раз у житті, чи не так?

Саме нагодився Ларкін з пластянкою.

«А., дарма ти так вчинила».

«Я просто хочу потанцювати. А потім повернемося».

Лінк попрямував до сцени.

— Я написав для тебе пісню, Ліно, спеціально до свята! Це буде круто!

— А як вона називається? — підозріло запитав я.

— «Шістнадцять місяців». Пам’ятаєш? Ота дивна пісня, яку ти не міг знайти в айподі. Минулого тижня вона вся прийшла мені — уся, до останнього рядочка! Ну, правда Рид трохи допомогла, — він усміхнувся. — Тож можна сказати, що в мене була муза.

Ну, що я міг відповісти! Від його слів у мене відібрало мову, але Ліна взяла мене за руку, Лінк ухопив мікрофон… і нічого вже не можна було зупинити. Лінк опустив стійку, щоб мікрофон опинився навпроти його вуст. Точніше, він мало не залазив йому в рот, і вигляд це мало дикий. Лінк устиг передивитися у Ерла чи не всі випуски MTV, і потрібно було віддати належне його прагненню виступити навіть під свист чи жбурляння помідорів. Він був сміливим хлопцем.

Сівши за барабани, Лінк заплющив очі, піднявши палички догори.

— Раз, два, три!

Похмурий гітарист із мотоциклетним ланцюгом ударив по струнах. Звук вийшов жахливий, і з обох боків сцени заволали підсилювачі. Я зморщився — концерт не обіцяв гарного продовження, а гітарист не припиняв рвати струни.

— Леді та джентльмени, якщо ніхто не проти, — Лінк вигнув брову, і натовпом прокотилися смішки. — Я б хотів поздоровити Ліну з днем народження! А тепер здіймайте руки і вітайте світову прем’єру мого нового гурту «Святі дриґачі»!

Він підморгнув до Ридлі, уявляючи себе Міком Джаґґером. Я хвилювався за Лінка і стискав Лінину руку. Дотик до неї був схожий на купання в озері, де поверхня води прогрілася, але на глибині панує холод. Мене пройняв дрож, але я не відпустив її руки.

— Сподіваюся, ти готова, бо його зараз закидають камінням, і ми повернемося до будинку за п’ять хвилин. От побачиш.

Ліна задумливо дивилася на сцену.

— Не знаю, не знаю.

Ридлі сиділа на краю сцени і пишалася, як новоявлена фанатка. Її волосся маяло від вітру, обвиваючи плечі білими і рожевими пасмами.

Потім я почув знайому мелодію — «Шістнадцять місяців». Підсилювачі горлали, але цього разу музика була не такою, як на Лінкових демо. Вона справді нагадувала якісну річ. Натовп почав шаленіти — нарешті джексонівці дочекалися танців. От тільки танцювали ми посеред поля маєтку Рейвенвуд — найсумнозвіснішої і найтаємничішої плантації в околицях Гатліна. Від цього шаленство лилося через край — нас переповнювала енергія, як від дикого рейву. Всі заходилися танцювати, а ще половина співала, чому я не міг повірити, адже ніхто раніше не чув цих слів. Навіть Ліна всміхнулася, і ми почали гойдатися в такт юрбі,