Камі Гарсія - Чарівні створіння

бабусю! — озвався з-за дверей голос Ридлі. Вона саме ошивалася на веранді, так енергійно посмоктуючи льодяник, що здавалося — варто їй від нього відірватися — і вся вистава розвалиться, як карткова хатка. Цього разу для запрошення їй не знадобився я. Всього за кілька сантиметрів од неї був Ларкін. Він теж дивувався цьому дійству, та однак стояв навпроти Ридлі. Вона мало не вистрибувала з заниженої джинсової спідниці і тугого жилета, схожого на щось середнє між спіднім і уніформою дівчат з «перчених» журналів.

Ридлі прихилилася до одвірка:

— Сюрприз! Сюрприз!

Бабуся поставила чашку на стіл і знову взялася до в’язання.

— Ридлі, люба! Яка радість бачити тебе знову! В тебе зараз дуже промовистий вигляд. Певна, кавалерам не встигаєш ради дати, — миттєво всміхнулася онуці бабуся, хоч її очі не випромінювали щастя.

Ридлі надула губи, але льодяник не полишила. Я вийшов до неї на веранду.

— А скільки ще треба, Рид?

— Чого, Сірниченьку?

— Смоктати цього льодяника, щоб Саванна Сноу й Емілі Ашер самі влаштували Ліні вечірку?

— Довше, ніж можеш уявити, Донжуанчику, — вона висолопила до мене язика, вкритого синьо-червоними смугами. Видовище не для нервових.

Ларкін зітхнув і подивився повз мене.

— Там, у полі, близько сотні гостей. А ще є сцена, колонки і купа авто вздовж траси.

— Серйозно? — Ліна визирнула з вікна. — Точно. Сцена стоїть серед магнолій.

— Моїх магнолій? — скочив з крісла Мейкон.

Я знав, що все це фарс, влаштований Ридлі та її льодяником, і Ліна знала це теж. Та все одно в її зелених очах я бачив бажання піти на вечірку.

Це ж сюрприз, на який зібралася вся школа. Хіба ж такс свято не можна внести до списку обов’язкових подій для старшокласниці? Ліна могла змиритися з долею чародійки, але парії — ні.

Ларкін перевів погляд на Мейкона:

— Ти їх нізащо не витуриш звідси. Краще почнімо. А ми з Ітаном не відходитимемо від Ліни ні на крок.

У передній ряд натовпу пропхався Лінк.

— Чувак, ходімо. Мої «Святі дриґачі» вперше виступатимуть перед усією школою. Буде круто! — Лінк мав як ніколи щасливий вигляд. Я підозріло подивився на Ридлі, а вона лише знизала плечима, не полишаючи льодяник.

— Ми нікуди не підемо. Тільки не сьогодні.

Я не міг повірити, що бачу тут Лінка. Якби його матір дізналася, що він у Рейвенвуді, у неї б стався напад.

Ларкін кинув погляд на роздратованого Мейкона і перелякану тітку Дел. Цього вечора вони щонайменше хотіли випускати Ліну з дому.

— Ні, — сказав Мейкон не роздумуючи.

Ларкін спробував знову:

— П’ять хвилин.

— У жодному разі. Ні.

— А що, купа її однокласників збирається ще колись влаштувати для неї вечірку?

— Сподіваюсь, ніколи, — сказав Мейкон, як відрізав.

Ліна скисла. Я мав рацію. Вона хотіла долучитися до цієї вистави, навіть незважаючи на її цілковиту штучність. Це як шкільний бал чи баскетбол. Це як відвідування школи попри жахливе ставлення оточуючих. Вона шукала товариства, навіть коли була змушена самотньо жувати сандвічі на стадіоні чи сидіти навпроти зрячого ока місіс Інгліш. Їй було шістнадцять. Чародійка вона чи ні, але всередині неї жило звичайне шістнадцятирічне дівча, яке сьогодні хотіло свята.

Серед нас була лише одна людина настільки ж уперта, як Рейвенвуд. Якщо я добре знав Ліну, то сьогодні він не міг їй не піддатись.

Вона підійшла до Мейкона й узяла його під руку.

— Я знаю, що це божевілля, дядечку М., але можна я сьогодні піду на вечірку, хоч на трішки? Послухаю гурт Лінка…

Я чекав, що від чарівного вітру у неї почне скручуватися волосся — перша ознака чародійського настрою. Але воно не поворушилося. Сьогодні вона вдалася не до звичних чарівних фокусів, а до чогось іншого, точніше, до усіх чарів разом. У жодний інший спосіб вона б не вирвалася з-під пильного дядькового ока. Їй довелося застосувати древніші, сильніші чари, які мали на Мейкона вплив від найпершого дня Ліниного переїзду. Силу любові.

— Чому ти хочеш йти кудись із цими людьми? Після того, як вони так з тобою поводилися? — почув я подобрілий голос Мейкона.

— Нічого не змінилось. Я, як і раніше, не збираюся водитися з цими дівчатами, але на вечірку страшенно хочу піти.

— Ти сама собі суперечиш, — хвилювався Мейкон.

— Знаю. І знаю, що це маячня, але мрію побути такою, як усі. Хочу потанцювати без зайвих пригод, прийти на вечірку за запрошенням… Я розумію, що все це влаштувала Ридлі, але ж я можу на це не зважати? — Ліна звела до Мейкона очі й закусила губу.

— Я не в змозі цього допустити, навіть якби й хотів. Це дуже небезпечно.

їхні погляди зустрілися.

— Ми з Ітаном так і не потанцювали. Ти ж сам казав це, дядечку М.!

На якусь мить могло здатися, що Мейкон піддасться, але це була омана.

— Вважай, що я цього не казав. Сам я от ніколи не ходив до школи і навіть містом не гуляв у вихідні. У всіх є несправджені мрії.

Ліна дістала останній козир:

— Але ж сьогодні мій день народження, і після нього може статися все, що завгодно. Можливо, це мій останній шанс… — вона не закінчила речення, і воно повисло в тиші.

…потанцювати з моїм хлопцем, побути собою, відчути щастя… їй не треба було цього казати, ми все розуміли без слів.

— Ліно, я розумію, що ти відчуваєш, але я відповідальний за твою безпеку. І надто сьогодні, коли ти маєш бути зі мною. Смертні лишень скривдять тебе і завдадуть тобі болю. Ти не можеш бути такою, як усі. Ти й не мала такою бути.

Мейкон іще ніколи не говорив так з Ліною. Я навіть не знав, кого він більше мав на увазі — ініціаторів вечірки чи мене.

Лінині очі блищали, але не слізьми.

— Чому ні? Чому вони сьогодні не можуть влаштувати для мене свято? Ти хоч коли-небудь замислювався над тим, що вони не тільки кривдять?

— Та хай би що — хіба не байдуже? Ти природниця. Одного дня ти вирушиш туди, де тебе не знайде навіть Ітан! І кожна хвилина, яку ви зараз проводите разом, стане черговим тягарем, який ти нестимеш до кінця життя!

— Він не тягар.

— О, ще й який. Через нього ти втрачаєш сили, а це означає, що він небезпечний.

— Він дає мені ці сили, а небезпеку в ньому бачиш тільки ти!

Я втрутився у їхню розмову:

— Містере Рейвенвуд, будь ласка. Лише не сьогодні.

Але було запізно, Ліна кипіла:

— А що про це знаєш ти? Ти ж себе ніколи