Леся Українка - Том 11

сподівались знов карнавальних розривок, але їх перенесли в Бор-дігеру (се маленьке місто коло Сан-Ремо, тепер воно вже так як передмістя, бо злилось віллами і садами з Сан-Ремо). Сьогодні там має бути balaille des Hours, але ми туди не поїдемо, пе хочеться, бо нового нічого не побачимо, а до того ж там, певне, будуть тільки квітки та конфетті, а не буде убраних сагго (возів з гротами, масками і т. і.), як було тут,— без їх уже не так гарно. Тут їздили цілі гори зелені з білим снігом зверху, і кораблі, і хати (кухня, звідки тарілки та городину кидали), і багато від коліс до верху убраних квітками ландо, а в Бор-дігері сього, певне, не буде, бо тільки приїжджі братимуть участь, а італьянцям сьогодні піст (mi-careme уже пропустили). Зрештою, й англічанам «піст»,— вони всі зажурені, що їх військо з Метуеном бури розбили, через те навіть на гонки яхт не ходять, а в самих гонках тільки дві англійські яхти беруть участь, і то, певне, ірландські (ірландці пе журяться англійською бідою). Гопки сі робляться зовсім не так, як я собі думала. Я думала, що всі яхти стають перше в ряд, а потім переганяються наввипередки, тим часом вони всі роблять круги по морю павколо різних значків, і котра більше кругів зробить в призначений час, та виграє. Круги ті широкі і значки поставлені зрідка, так що, з берега дивлячись, здається, іцо яхти так собі плутаються без мети і плану. Але й так воно дуже гарно, коли стільки різних кораблів на парусах (єсть яхти більші від дніпрових пароходів) бігають по морю. З нашої вілли, а надто з мого вікна, все те дуже добре видко. Я налічила 6 великих яхт і 18 менших, а три великі пароходи стоять увесь час напроти нас нерухомо і щовечора наводять світло електричне на Сан-Ремо. Сьогодні ми компанією їздили на один з тих пароходів, великий військовий, що зветься «Dandolo» (по імені одного знаменитого дожа). їхали до нього човном мінут з 20, бо він стоїть досить далеко від берега. Хитало досить нашого човна, але ми всі того не боялись, і ніхто не був хворий, тільки Путя дуже боялася, і плакала, і тре-бувала вертатись з півдороги, а ще нам довго якийсь катер заважав лізти на трап парохода, то вона вже розкричалась, що кинеться в море, потім же, на пароході вже, заявила, що вона не поїде додому, поки не втихне море (сього в марті прийшлось би довго ждать!). Чиста біда була з нею! Моряки сміялись і частували її коньяком «для куражу». Ми оглянули весь пароход, бачили масу гармат, та револьверів, та мітральєз і т. і., аж прикро було дивитись, що стільки-то всього того видумано і нагромаджено, щоб стріляти людей... Взагалі ж пароход гарний, чистий дуже, великий (з трьома поверхами),— я тобі посилаю його портрет, що мені подарували на пароході ті моряки, що нас водили. Назад їдучи, Путя було знов заходилась плакати, але один панич, італьянчик, товариш її по гімназії (тільки вже кінчаючий), так смішно почав удавати, ніби й він плаче, що вона мусила засміятись, а далі й зовсім розвеселилась.

Путя взагалі чималий страхополох, певне, через те, що виросла без товаришів та під крилом у гувернанток. Але тепер вона, може, дедалі набереться одваги, бо вона ж «гімназист». Хоч, зрештою, у них в гімназії і хлопці часто плачуть, се у них в звичаї. Але гімназія у них славна, нема такої казьонщини, як в наших. Надто учитель іта-льянської мови, історії, латині і географії (все в одній особі) такий симпатичний, так просто і вміло обходиться

з учениками, що ми всі, хоч незнайомі з ним, дуже його любимо і завжди помагаємо Путі робити для нього букети (йому ученики часто дарують букети,— інших дарунків він не приймає, та й букети тільки некуповані бере). Звичаї в гімназії дуже прості і вільні, найбільша кара — заборонити на скілька днів приходити в гімназію. Нулі та 1 «з поведения» ставлять часто, але й зачеркують хутко, і ніхто того особливо не боїться, хоч не раз «для годиться» плачуть і просять зачеркнути. Свят тут менше, ніж у нас, але зате, наприклад], позавчора ні з того ні з сього всіх розпустили з 10 г[одини] рано, через те що «сьогодні гонки». Сьогодні, в суботу, директор хотів, щоб замість того пропущеного часу учились по обіді тепер (тут тричі на тиждень учаться ще й по обіді від 4 до 5, одпу годину, а ранішня наука іде ЗѴ2 год[иии], від 8Ѵ2 до 12), але учитель італьянської мови сказав, що нехай директор «ловить», коли хоче, математика, а вігі (італ[ьянець]) на урок не прийде, бо й сам хоче в суботу гуляти. А математик ранком так умовляв одного учепика, що не хтів тихо сидіти: «Та посидьте ж, Корраді, ще півгодинки тихо, а я вже вас сам на гонки поведу, їй-богу, поведу, тільки заспокойтесь». Сей Корраді знаменитий на всю гімназію своїм пустуванням. Путя його хутко в гості до себе запросить, тим часом до неї вже ходять дві товаришки і два товариші, спочатку церемонились, бо тут хлопці з дівчатами не дуже-го товаришують, а тепер звикли і остатнього разу таке виробляли, що Путя потім аж по сходах не могла ходити і в 9 год[ин] спати пішла. Ще тобі колись про їх звичаї иапишу, коли цікаво, а тепер вже годі, лист і так довгий.

Про себе не маю що нового писати, бо я зовсім здорова, як і всі ці остатні дні.

Пиши мені, Гусінько, а я буду відповідати завжди. Цілую міцно твою білу голову, а ти всіх поцілуй.

Твоя Леся

203. ДО В. Д. АЛЕКСАНДРОВОЇ

16 березня 1902 р. Сан-Ремо San Remo, З—16.111 1902

Дорогая Вера Даниловпа!

Ваше письмо я получила сегодня утром... Так это и следовало. Не бойтесь, дорогая, что Вы увеличили мою печаль, нет, ее сегодня ішкто и ничто не могли бы еще увеличить. Я думала, что, собетвешо, годовщииа не долж-иа внушать больше или менызіе печали^ чш всякий дру-гой день после этого страшного события, а между тем нет, все-таки З.ІІІ чувств^ется тяжелее, чем 2 и пр., да, неизмернмо тяжелее. Много-много раз ггроходит в моей памяти все от начала и до конца, от первод минуты зна-комства и до последнего момента нашей жизни вме-сте, по на этом моменте мысль останавлнваеіся настойчиво и дол-го... Вам странным показалось моє выражение,