Петро Йосипович Панч - Без козиря

кінчик вуса до самого ока. Лец-Отаманів ображено закусив нижню губу й відвернувся до Рекала, який стояв на віддалі:

— Коней виводили?

— Коней біс не візьме. Ти ще не чув? Андрюшка Карюк застрелив у Грапівці дядька.

— З якої речі?

— Не хотів брати петлюрівських грошей за корову.

— Це правда?

Вони обернулись. До них підходила Ніна Георгіївна з широко відкритими очима.

— Правда?

— На смерть, — кивнув Рекало.

— Кретин! — сказав Лец-Отаманів, гримаса досади пересмикнула його обличчя.

— Але ж селяни вам цього не подарують.

— Ми не з полохливих! — І він пішов до виходу.

Блукаючи по колії, Лец-Отаманів зайшов до вагона, що в ньому їхала місія. Відчинивши одне купе, друге й третє, він здивувався: валялися шматки газет, недогризки ковбаси, але людей жодної душі не було. «В чім річ?» — дивувався він, а зустрівши козака, запитав:

— Де з цього вагона поділися люди?

— Поїхали на підводах, найняли селянських дядьків і ще зранку дьору дали. Ми хочемо туди перебратись.

— Гаразд, — відказав він байдуже.

У той самий момент у голові Лец-Отаманова склався план, від якого очі стали враз масними, хитрими, і він мало не бігом повернув назад до свого купе. Проходячи повз захоплений на Знам'янці вагон, у якому були залізні граблі, Лец-Отаманів помітив, що він уже був порожній. Це його здивувало. Здивувала його й постать якогось вертлявого цивільного, що вийшов від полковника.

— Про це не турбуйтеся, ми розуміємо, що треба говорити, — сказав він на прощання, ховаючи якийсь папірець.

Лец-Отаманів хотів зразу ж з'ясувати, де поділися граблі і що це за один приходив до полковника, але його гнала пристрасть, що знову запалила мозок.

Ніну Георгіївну Лец-Отаманів застав одну. Вона сиділа з якоюсь листівкою в руках і зустріла його з винуватою посмішкою:

— Ви образилися, пане сотнику?

— Ну що ви, Ніно Георгіївно, — відповів він вдавано байдуже, — то я спросоння. Хочете провідати наших дипломатів?

Ніна Георгіївна охоче погодилась і попросила його заждати кілька хвилин у коридорі, доки вона одягнеться тепліше.

— А тим часом подивіться на цю прокламацію, що я знайшла на станції, — додала вона, передаючи йому листівку. — Чи не з сусіднього ешелону підкидають?

Лец-Отаманів стривожено взяв вузький аркушик паперу й почав біля вікна хутко пробігати окремі абзаци:

«…Фактично Директорії вже немає: замість неї утворено військову диктатуру на чолі з Петлюрою, за близькою участю Грекова й Коновальця. Ось до чого докотилася Директорія… Радянська соціалістична влада України… ніколи не припустить і нікому не дозволить обертати українських робітників і селян в африканських муринів. Тепер черга за вами показати Петлюрі і його прибічникам, що ви зрозуміли, що різниці між його політикою й політикою гетьмана Скоропадського майже ніякої немає. Коли Скоропадського прогнав трудящий люд тому, що він був лакеєм германських генералів, то ви повинні прогнати Петлюру тому, що він став лакеєм французьких панів і капіталістів…

Од імені українських робітників і селян, од імені української Червоної армії звертаюсь до вас… Товариші, приєднуйтеся скоріше до нас. Приєднуйтеся до нас і ви, січовики з Галичини.

…Хай живе радянська влада!

…Хай живе…»

— Я вже готова!

Лец-Отаманів був збентежений і недоумкувато кліпав очима.

— Невже це правда? — сказала Ніна Георгіївна і вже безтурботно додала: — Ну, будьте ж кавалером, дайте руку!

Від шубки ішов тонкий аромат пахощів. Лец-Отаманів хмурив брови, доки не відчув біля боку її лікоть. Перед очима знову спалахнули червоні кола, тонкі пальці, затягнуті в лайку, здавалося, пекли йому руку. Листівка з її страшними словами бралася туманом, розпливалась.

Біля вагона, де вчора була дипломатична місія, Лец-Отаманів хутко глянув довкола. Далі, по колії, селяни розчищали сніг, під посадкою стояли вивантажені коні, що після їзди парували їдкою парою, на сусідній колії дрімав другий ешелон комісаріату шляхів Директорії, і ближче нікого не було. Лец-Отаманів єхидно посміхнувся своїм думкам. Ним опанувало вже саме почуття, тому, допомагаючи Ніні Георгіївні піднятися на східці, він притиснув її з такою силою, що вона стривожено й запитливо звела на нього очі й завагалась. Лец-Отаманів уже ледве володів собою. Він знав, що зараз заховають їх двері від усього світу, і намагався прискорити цей час.

— Благаю вас, Ніно Георгіївно, вибачте. — Корчі вже перетинали йому голос, в очах схоплювалися гарячі скалки.

Ніна Георгіївна спалахнула:

— Я не піду, коли ви так будете поводитися!

Він знову перепросив її, але коли зайшли до тамбура, потайки примкнув за собою двері.

Одчинивши купе, Лец-Отаманів позадкував назад, немовби від якогось привиду. Купе було повне козаків, які про щось жваво радились. Тут же сидів і бунчужний. Лец-Отаманів отетерів. Спочатку він хотів просто їх вигнати, але їхні речі були вже тут.

Він розгубився. Козаки, ніби спіймані на злодійстві, мовчки розсунулися по кутках. Ніна Георгіївна, не розуміючи, що сталося, запитливо водила очима по купе. Серед присутніх вона впізнала кароокого козака у ватянці, який на Знам'янці допоміг їй занести речі до вагона, і привітно посміхнулась. Лец-Отаманів здивовано подивився на Кудрю, який відповів їй тим же. Чи вони були знайомі? Слюсар Кудря мало чим вирізнявся серед козаків дивізіону, хіба що був більш розвинений, цікавився газетами, був щирим українцем, тільки чомусь став уникати старшин, навіть огризатись. Це, мабуть, подобалося козакам, бо його слухалися більше, ніж командирів. А може, ще й тому, що він був старіший між ними і приятелював з бунчужним, а бунчужний теж попався якийсь не барабанна шкура — з козаками добре ладив. Але чому вони опинилися тут? Сотник запитливо підняв брови.

Роз'яснив усе бунчужний. Лец-Отаманів пригадав уже й без нього, що сам дав дозвіл, і зараз увесь закипів від люті. Він не прохопився жодним словом і повернув назад, але Ніна Георгіївна захотіла залишитись:

— Я хочу ще раз послухати пісню, що ви на пероні співали. Ви не проженете?

— Та чого ж, місця вистачить, — відказав переминаючись бунчужний, — і поспівати можна.

— Ну як хочете, — сказав Лец-Отаманів, саркастично посміхнувшись. — Я не маю часу, — і гримнув дверима.

— Сідайте, пані, — по-хазяйськи сказав слюсар Кудря, долонею стерши крихти з канапи. — Пісень ми вам поспіваємо потім.

Ніна Георгіївна помітила, що в вагоні були ті самі козаки, яких вона бачила вранці на пероні. Серед них тоді вирізнявся плечистий, з виразними рисами обличчя й лукавими очима, уже знайомий їй слюсар Кудря. Він їм щось розповідав, і його уважно слухали, а глузливі смішки, якими вони проводжали старшин, підказували про їхнє ставлення до оточення, в якому перебували. До їхнього гурту, видно, пристав і бунчужний. Побачивши їх знову разом у вагоні, Ніна Георгіївна зрозуміла, що саме звело їх