Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

— А коли споворушиш і відбудує народ святиню, про що тоді писатимеш?

— Про свою трудну дорогу до Храму. Святиня, якої я сьогодні шукаю, — це своєчасне діло. Ним займається наш народ цілі століття. Я хотів би дожити до тієї пори, коли моя проповідь стане несвоєчасною, коли на нашій землі стоятиме вже Храм. Тоді я перейду теж у минуле. Але хіба мої думки не цікавитимуть дослідників того моменту часу, коли мій край був заполонений карликами без душі і пам’яті?

— Хто зна… Хто зна, чи твій плач стривожить їх. Чи схочуть дослухатися до нього інші народи? Він надто наш… А дослідники спитають: яке зерно вічних духовних вартостей посіяли літописці карлицької доби для будуччини? Що вони зробили для майбутньої гармонії світу, що нині зґвалтована ліліпутами? Тільки плакали? Плач гармонію не врятує.

— Не знаю, що відповісти. Говори ти.

— Ти забув, що існує, крім корисної, ще й чиста поезія. Самодостатня субстанція Прекрасного, що нічого не будує, не відбудовує і не міняє, проте чарує, виховує людське в людині, не дає вмерти високим почуттям. Що сталось би, якби у світі раптом позамовкали солов’ї? Яка сірість, яка глухота запанувала б у храмі Природи! Мало побудувати собор, у ньому мусить звучати ще й велична пісня, що славить Бога. Народи таке слово не записом минулого, а кантом вільної людини!

— Поет, що міг би створити таке слово, мусить народитися в Храмі.

— Пізно буде. Він народиться у вертепі.

Із заплющеними очима підійшов Єпіфаній до дверей: він знав, що Лебедиця стоїть у проймі і розмовляє з ним. Уявляв, яка вона: біла, мов шума під водоспадом, перса, ніби долонями знизу підхоплені, зазирають уверх рожевими зернятками, і в неї сині очі Мотрі. Єпіфаній узяв Лебедицю на руки, вклав до постелі, припав до неї і, втоливши свою пекучу жагу, прошепотів:

— Бог простив мені, що ти вернулася?

— Прийшла нагадати тобі, що я в тебе ще є. І тому зближуюсь з тобою, щоб ти відчув мене й боявся втратити… Я прийшла нині на свято твого прозріння.

— В образі Мотрі?

— Ти вигадав мене в образі Мотрі, і я такою є. Вигадане стає справжнім, нікуди вже воно не подівається й живе поміж живими у мисленні людей. Хто нині міг би сказати, що нема на світі Аґасфера або Юрія–Змієборця?.. У своїй непам’яті в Батурині серед наруги й насильства, серед найчорнішого зла, на яке вряди–годи спромагається вселене в людей звірство, ти уздрів у образі Мотрі Кочубеївни проблиск людяності й незнищенності духу. Тонучи в скверні, байдужості, страху і зраді, ти відокремив од себе колишню чистоту своєї душі й оповив нею образ батуринської Святої Діви, щоб потім цілий час йти до неї й чіплятися, мов потопаючий стебла, за неспоганений ідеал чистоти. Якби цього не сталося, ти б утопився у тванюці зла так само, як полковник Ніс: образ Лебедиці–Мотрі додає сил до спокути. А спокута — найтяжче випробування: звитяга в битві, подвиг з любові, героїзм з ненависті — це тільки миттєвості, в яких виявляється людська сутність, і по них ще не можна судити ні про мужність, ні про міць, ні про самовідданість людини. Праведна людська сутність виховується й гарантується лише в спокуті. Тому я кажу: не квапся викупити свою провину. Гріх твориться за мить, усвідомлення гріха триває вічно. Під пострахом, під карбачем усвідомленого гріха ти виростиш чесних дітей, з тим гріхом звірятимеш кожен свій вчинок, гріх стоятиме, мов пес, на сторожі твоєї душі, застерігатиме від заздрості, захланності, неробства; ти відправлятимеш службу Господові, будеш писати книгу чи малювати ікону Богоматері на стіні храму з думкою, щоб не вкрався у молитву, слово або мазок фальш колись учиненого гріха.

— Чи ж то тільки я согрішив: весь народ мовчки споглядав, як його топчуть. Чому повинен покутувати я один?

— Ти частка народу. Не намагайся вдосконалювати іншого, не вдосконаливши спочатку себе. Не шукай для себе взірця — сам стань прикладом. А коли народ візьме в тебе науку очищення — аж тоді він стане готовий до волі.

Лебедиця–Мотря гладила його лице, руки, все тіло й шепотіла:

— Бідний мій, як ти стомився… Ось інші змирилися з гріхом і, тварям уподібнившись, не думають, не мучаться, нічого не шукають і не чекають. Добре їм у тихому рабстві. А ти караєшся, й терзає тебе навпористий глас Івана Богослова, чуєш?

«Ось кінь чалий, а той, що на ньому сидить, ім’я йому Смерть, і за ним слідом іде пекло. І дана їм влада вбивати мечем, і голодом, і мором. А вигляд сарани подібний до коней, а обличчя в сарани людські… Та з’явилася на небі велика ознака — жінка, зодягнена в сонце, а під її ногами місяць, а на її голові вінок з дванадцяти зір… І сказала жінка: ти мусиш пророкувати народам і царям, ти достойний взяти книгу і розкрити печатки її. І зрозуміємо: хто до полону веде, сам піде в полон, хто мечем убиває, той сам буде вбитий мечем. І впаде Вавилон — город великий, бо лютим вином жадоби своєї напоїв усі народи!»

Єпіфаній стояв посеред келії, звівши догори руки, і повторював за Іваном Богословом слова Апокаліпсиса, і були це його слова, усвідомлені ним — у часі, змісті й потрібності на шляху до мети.

— Ти готовий? — спитала Лебедиця–Мотря.

— Так.

— То ходімо. Я покажу тобі те, що мусиш побачити.

Вона сама вийняла зі сховку кожушка і стала птахою, Єпіфаній обійняв за білу шию Лебедицю, і вони разом злетіли в незмірність висоти. Маліли внизу дерева, і байраки ставали схожі на буйний зелений мох, і Чугайка стала в’юнкою змійкою, а лебедине озерце — зеленою цяточкою, — і опинилися вони на вершині високої гори, що виросла над Чугайкою й перемістилася в саме серце України, стали посеред дитинця, обгородженого зубчастим муром замку, звідки стримів у небо гострий шпиль.

— Це фортеця нашого духу, яку ніхто не здолає, — сказала Лебедиця. — А той шпиль — висота Духу. Хто його досягне, той стане вільний. А тепер поглянь довкола: ось увесь твій простір у часі — із заходу на схід, з півдня на північ — і доки око твоє гляне — все це Україна. Ти бачиш її велич і красу? Хто може її здолати? І