Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

хто ми такі у Бога, коли дозволили карликам зневолити цей світ? Он синя бинда Дніпра розтинає твою землю. Он золоті бані незнищенних храмів Печерських. А на західному обрії біліє пруг Дністра, за яким стали на захист нашої землі Карпатські гори, а з їхніх ізворів стримлять хрести Манявського скиту. На півночі сіяє банями соборів старий Чернігів, а на південь — гладь Чорного моря. Внизу ж під нами метушиться київський Поділ, звідки йде наука на весь світ. Усе це наше, наше! А ти впокорився мізерним карликам, возиш їх на своїй спині і стогнеш: пропало все! Як усе це може пропасти, куди подінеться, які землетруси знищать цей простір і красу? Маловіре, твій час не закінчився в Батурині, він щойно там розпочався. Ти готовий іти далі й сходити свій край у всьому його часі й просторі?

— Готовий.

— Тоді вертайся, звідки прийшов, зроби там те, що продиктує тобі твоя совість, а потім бери хреста, клич народ і йди з ним у хресному поході до фортеці його духу.

Вдарив дзвін, Єпіфаній прокинувся. Лунав–божеволів мідний лемент над Петербургом.

Чернець вибіг із сторожки: карлики з якоїсь причини раділи, пищали, скакали, далі лаштувалися в предовгу колону по чотири головою в бік Неви. До Єпіфанія підійшов магістр Єрмолай, видряпався на нього, пришпорив у боки й погнав уздовж карлицької колони.

— Що трапилося у столиці? — запитав Єпіфаній, коли колона зупинилася над Невою.

— Царя нашого імператором проголошуємо. Повертай на місток.

— А може, вбрід підемо?

— Для нас немає жодних перепон! — вигукнув Єрмолай і протягнув уперед руку — достоту, як це на кам’яних бовдурах магістра Тома зображено. — Коли рушимо на Хохляндію, долатимемо вбрід і річки, і озера!

Розділ одинадцятий

Зі свого маленького й чепурного будиночка на Набережній, згинаючи у дверях голову, вийшов до народу фудульний і сердитий цар. Горішня губа сіпалася, оголюючи рідкі кливаки, кінчики гострих вусиків лоскотали масивні ніздрі, роздуті, мов у хижого звіра, що чує здобич. Цар був надміру збуджений, ніби щойно повернувся з поля битви, здобувши перемогу. Перемогу він таки здобув, і немалу: два роки тому закінчилася двадцятирічна Північна війна, і Петро з королевою Швеції Ульрікою–Елеонорою, сестрою покійного Карла XII, підписав у Ніштадті вигідний мир.

А спокою не мав. Після тяжких битв з ворогом він тепер воював з невдячним народом, що за довгий час кровопролитної війни не забув заподіяних царем кривд і назвав його антихристом — за скасування патріархату після смерті всесвятійшого Адріана, за прирівняння монастирів до кріпацьких поселень, за перелиті на гармати церковні дзвони, після чого Московія назавжди оніміла, за вбивство царевича Олексія.

Не вітець, не благодійник, не вождь, стратег або генералісимус — Антихрист!

У моторошній катівні Преображенського приказу генеральний царський кат Ромодановський працював зі своїми підручними вдень і вночі. Припікаючи на вогні, викручуючи запідозреним суглоби на дибах, дізнавався, хто розповсюджує серед народу листки з текстом сімнадцятої глави Апокаліпсиса, в якій сказано, що восьмий цар великої держави буде Антихристом — Петро в Московії був восьмим; хто карбує на срібних монетах зображення його величності з рогами. Даремно. Злітали голови, мордовані позбувалися рук, ніг, носів та язиків, а гідність царська все падала й падала, тож думав Петро аж два роки, як урятувати свій престиж, і додумався врешті: він витіснить ганебне прізвисько найвищим римським титулом!

Цар розіслав гінців скликати народ над Невою, та оскільки боявся, що з тисячним натовпом — якщо комусь там захочеться викрикувати блюзнірські слова — не дадуть ради всі поліцейські і ярижки Петербурга, з гармат по народові стріляти не будеш, то звелів обгородити царський будиночок парканом у радіусі однієї версти, хай стоять там і галасують, до царських вух скверна звідти не долетить, а для проголошення царя імператором наказав привести карликів з Василівського острова.

Цар у душі лютував, він уперше був невдоволений такою великою різницею в зрості: чи не осмішить зібраний зі світових задвірків людський люмп найвищий титул? Та було пізно: магістр карликів Єрмолай, не злізаючи з шиї Єпіфанія, пропищав:

— Да здравствуєт вєлікій імператор всєя Русі Пйотр Пєрвий!

Задзявкотіли карлики, повторюючи Єрмолаїв клич, а народові мовби заціпило: мертва тиша панувала у верстовій зоні.

І хто зна, чи не дійшло б навіть до гармат, та у викрику верховного карлика прозвучали слова, про які цар досі й не подумував, — бистрий царський розум умить збагнув їх суть: «Всєя Русі!» Досі він панував над Московією, а Русь була десь там, на півдні, підкорена і невпокорена, і ось цей нікчемний напівлюдок, так просто відбираючи в корінних русичів родове ймення, передав його Петрові: імператор всієї Русі!

Цар просвітлів, випростався: нова назва держави і новий царський титул давали йому владу над усіма, хто носив ім’я росів. Громовий царський голос долинув до найдальших кресів верстової зони:

— Вірнопіддані! Віднині я імператор країв, які ви можете вважати своїми і за власним розсудом розпоряджатися багатствами Великої, Білої, Малої, Галицької, Карпатської і Червоної Русі! Усе це ваше: ідіть заполоняти землі, забирайте в нових підданих хліб, залізо, золото і мову. Мову перш за все — «даби нікакой розні і особих нарєчій нігде не било!»

І досить було цієї обіцянки, щоб московити в одну мить забули, що перед ними стоїть Антихрист.

— Да здравствуєт імператор всєя Русі! — дружно загукали.

«Чому вони такі? — думав Єпіфаній. — Що спричинилося до того — може, шалені простори великого краю або ж багаторічне монгольське іго, що в них витворилася особлива і слов’янському світові невластива кочова вдача? Живе московит спокійно й ліниво, та як тільки побачить незахищений простір, — готовий умить все лоском кинути, чепурні хати дошками навхрест позабивати і йти і гнати поперед себе, мов худобу, людей з місця на місце, і ні собі, ні тій двоногій худобі перепочинку не давати, переміщувати народи, зубожувати, забирати, що загледить, реквізувати, з’їдати і йти далі й далі, не здобуваючи при тому для себе ні щастя, ні добра, ні любові».

— Хай живе імператор! — ревіла юрба. — Веди нас до останнього моря!

— До морів, діти мої, до морів! — реготав цар. — Я ж бо відвоював для вас від Швеції Лівонію, Естонію, Інґрію, Карелію!

— Ура імператорові!

Цар кивнув рукою — і понесли слуги до парканів кошики, набиті суліями з горілкою і наїдками; замерехтіли в небі феєрверки, почалася штовханина, бійка і п’яне радіння.

До