Крістін Ханна - Соловей

возз’єднатися зі своїм народом, з його родиною? Вона була готовою битися на смерть за своїй дітей. Але тут битися не було з ким. Обидві сторони багато втратили.

— Хто його забере? — спитала вона, і її голос зірвався.

— Двоюрідна сестра його матері. У неї одинадцятирічна донька та шестирічний син. Вони любитимуть Арі як рідного.

В’янн не мала сил, навіть щоб кивнути чи витерти сльози.

— Може, вони присилатимуть мені фото?

Рабин глянув на неї.

— Щоб почати нове життя, він мусить забути вас, мадам.

В'янн знала, що він має рацію.

— Коли ви його заберете?

— Зараз, — сказав Лернер.

Зараз.

— І ми нічого не можемо вдіяти? — спитав Антуан.

— Ні, мсьє, — відповів рабин. — Арі має повернутися до свого народу. Йому пощастило, у нього є живі родичі.

В’янн відчула, як Антуан узяв її за руку. Він повів її до сходів, однак ноги відмовлялися слухатися.

У спальні її сина (ні, не її) вона ходила наче сновида, збираючи його одяг та нечисленні речі. Стару плюшеву мавпу, шматок закам'янілого дерева, який він знайшов біля річки минулого літа, і ковдрочку, яку В'янн зшила з одягу, що був для нього замалий. На одному боці ковдри вона вишила: «Даніелю з любов’ю від мами, тата і Софі».

Уперше прочитавши це, він спитав: «А тато повернеться?» Вона кивнула і сказала, що рідні люди завжди знаходять шлях додому.

— Я не хочу втрачати його. Не можу…

Антуан міцно обійняв її, і вона розридалася. Коли В’янн нарешті заспокоїлася, він прошепотів:

— Ти сильна. Ми мусимо триматися. Ми любимо його, але він не наш.

Вона так утомилася бути сильною. Скільки ще втрат вона зможе пережити?

— Хочеш, я йому скажу? — спитав Антуан.

Вона дуже цього хотіла, але це мусила зробити мати.

Вона склала речі хлопчика в полотняний рюкзак і вийшла з кімнати без Антуана. Їй знадобилися всі її сили, щоб просто дихати і рухатися. Вона зайшла до своєї спальні й дістала із шафи маленьке фото, на якому були зображені вони з Рейчел. Це був єдиний знімок Рейчел, який вона мала. Його зробили десять чи дванадцять років тому. Вона написала на звороті їхні імена, сховала фото в рюкзак і вийшла з кімнати. Не звертаючи уваги на чоловіків, вона вийшла на заднє подвір’я, де діти — досі в простирадлах та коронах — гралися на саморобній сцені.

Троє чоловіків ішли за нею.

Софі глянула на них.

— Мамо?

Даніель сміявся. Цікаво, чи довго вона пам’ятатиме цей звук? Не досить довго. Спогади — навіть найкращі — з часом блякнуть.

— Даніелю… — вона відкашлялася й повторила знову: — Даніелю, підійди, будь ласка.

— Що сталося, мамо? — спитала Софі. — Ти наче плакала.

Вона підійшла ближче, стискаючи в руках рюкзак.

— Даніелю.

Він усміхнувся їй.

— Хочеш, щоб ми ще раз заспівали, мамо? — спитав він, поправивши корону.

— Даніелю, можеш підійти до мене? — знову сказала вона. Він підбіг, притримуючи простирадло руками, щоб не перечепитись.

Вона стала на коліно і взяла його за руки.

— Я не знаю, як тобі це пояснити, — вона закашляла. — З часом я тобі все розповіла б. Коли ти став би старший. Ми сходили б у твій старий будинок. Але часу немає, капітане Ден.

Він насупився.

— Ти про що?

— Ти ж знаєш, як ми тебе любимо, — мовила вона.

— Так, мамо, — відповів Даніель.

— Ми полюбили тебе одразу, щойно ти з’явився в нашому житті, але спершу ти був частиною іншої родини. У тебе була інша мама, інший тато. І вони теж тебе любили.

— У мене була інша мама?

— О ні… — прошепотіла позаду Софі.

— Її звали Рейчел де Шамплейн, і вона любила тебе всім серцем. Твоїм татом був мужній чоловік на ім’я Марк. Хотіла б я бути тією, хто розповість тобі про них все, але я не можу, — вона витерла сльози. — Тому що кузина твоєї мами теж тебе любить і хоче, щоб ти жив із ними в Америці, де повно їжі й іграшок.

Його очі наповнилися сльозами.

— Але ти моя мама. Я не хочу їхати.

Вона хотіла сказати: «Я теж не хочу, щоб ти їхав», — але це ще більше його налякало б.

— Я знаю, — прошепотіла вона. — Але тобі там сподобається, капітане Ден. Твоя нова родина обожнюватиме тебе. Може, у них навіть буде цуценя, як ти завжди хотів.

Він заплакав, і вона обійняла його. Мабуть, найбільших зусиль у її житті коштувало відпустити його. Вона підвелася. Двоє чоловіків одразу ж підійшли до них.

— Привіт, юначе, — сказав рабин, обдаровуючи Даніеля широкою усмішкою.

Даніель ридав.

В’янн узяла його за руку і провела крізь будинок на подвір’я. Повз мертву яблуню з пам’ятними стрічками і зламану хвіртку до синього «Пежо», припаркованого на узбіччі.

Лернер сів за кермо, а рабин стояв біля задніх дверцят. Двигун завівся, і з вихлопної труби вирвався дим.

Рабин сумно глянув на В’янн і сів на заднє сидіння, залишивши дверцята відчиненими.

Софі й Антуан підійшли та нахилилися, щоб обійняти Даніеля.

— Ми завжди любитимемо тебе, Даніелю, — сказала Софі. — Сподіваюся, ти пам’ятатимеш нас.

В’янн знала, що лише вона могла посадити Даніеля в авто. Він довіриться лише їй.

З усього жаху, який вона пережила під час цієї війни, ніщо не завдало їй такого болю, як ця мить. Вона вела Даніеля до машини, яка забере його від неї назавжди. Він умостився на задньому сидінні.

Хлопчик дивився на неї заплаканими збентеженими очима.

— Мамо?..

Софі раптом вигукнула:

— Зачекайте хвилинку! — вона побігла в будинок, а за мить повернулася з Бебе і простягнула іграшку Даніелю.

В’янн зазирнула в його очі.

— Ти маєш їхати, Даніелю. Довірся мамі.

Його нижня губа тремтіла. Він притис іграшку до себе.

— Так, мамо.

— Будь слухняним хлопчиком.

Рабин нахилився і зачинив дверцята.

Даніель притулився до вікна, утискаючи пальчики в скло. Він плакав навзрид і репетував:

— Мамо! Мамо!

Авто зникло, а вони ще кілька хвилин чули його крик.

— Проживи хороше життя, Арі де Шамплейн, — сказала В’янн.

Розділ 38

Ізабель стояла виструнчившись, як мала робити це під час переклички. Якщо вона втратить свідомість і впаде, її відшмагають чи навіть гірше.

Ні. Це не перекличка. Вона була в Парижі, у лікарняній палаті.

Чекала на щось. На когось.

Мішлін у фойє розмовляла з працівниками Червоного Хреста і журналістами. Ізабель чекала на неї.

Двері відчинилися.

— Ізабель, — сказала Мішлін обурено, — тобі не можна вставати.

— Я боюся, що помру, якщо ляжу, — відповіла Ізабель. А може, лишень подумала.

Як і Ізабель, Мішлін була