Любомир Андрійович Дереш - Спустошення

з мікрофоном вийшов розтріпаний Слава, який реабілітувався в моїх очах, взявши на себе, хай із запізненням, роль модератора. — Запрошуємо приєднатися до невеликого бенкету, рівно за годину в цьому залі розпочнеться наша друга панель. А поки що кава-брейк. — По цих словах Слави на сцену до Карманова одразу ж кинулося кілька журналісток з проханням взяти інтерв’ю, але він рукою відгородився від них:

— Пішли, Могило, мені треба десь сховатися, — майже прошепотів він. — Я не маю більше сил. Поїхали кудись, мені треба відновитися.

Крізь натовп поспішним кроком ми стали продиратися до виходу.

На вулиці нас зустрів несподівано ясний погожий день — сонце виглянуло на хвилю з-за хмар і все перемінилося — здається, здалося на мить, що це над Києвом повисла не свинцева осінь, а ніжно-палева весна. Я вдихнув на повні груди вихлопних газів, перемішаних із холодним чистим повітрям, принесеним поривчастим вітром з Дніпра. Карманов стояв, з опущеними плечима і безвольно витягнутими руками — геть вимотаний. Він запитально дивився на мене.

— Поїхали в ліс, постріляємо з лука, — сказав він, потираючи руки на вітрі від холоду. — Ти маєш свій із собою?

— Ні, звісно.

— Ну нічого, постріляємо з одного, — він глянув на мене запитально. — Поїхали до мене в Пущу. Покажу тобі своє улюблене місце, я там часто виходжу постріляти.

— Ми можемо запізнитися на ланч, — невпевнено ска­зав я.

— Нічого, — Карманов усміхнувся ширше. — Поїхали.

Господи, дай мені розуму. Я знизую плечима.

— Ну гаразд, — погодився я.

— Як символічно, Могило, поглянь! — закричав Карманов, коли підійшов до автомобіля. Його слова крав вітер, тож я підійшов ближче до наших авто, аби краще розчути, що він говорить. — Ти на червоній тачці, я на білій. Тобі це нічого не нагадує?

— Алхімічні кольори?

—У пророцтві про Останнього Месію в різних традиціях є суперечливі описання того, на якому коні Він прийде. Одні кажуть, що це буде білий кінь. Інші — що кінь буде червоний. Пригадуєш, у Реріха? Червоний кінь перемоги. Червоний вершник. Або ж Калкі — Калкі-аватара завжди приходить на білому коні.

— Що це означає? — я спробував тугіше защипнути куртку, щоб холодний вітер не проникав за комір.

— Справдження, — усміхнувся Карманов. — Це називається справдження. А, можливо, це свідчить, що ти також хочеш стати месією. Не спадало такого на думку? Ризикований момент. Можливо, майбутнє ще саме не вирішило, хто з нас месія, Могило. Як гадаєш?

Я промовчав, а Карманов, ніби задовольнившись відповіддю, сказав:

— То що, по конях?

Він сів у свій джип і виїхав першим, а я ліг йому на хвіст. Біла і червона машини вклинилися в потік транспорту на проспекті, і крізь розчахнуте вікно до мене доносилися звуки тибетського горлового співу, який під гримотіння барабанів і дзеленчання дзвонів на повну гучність ревів з колонок у салоні в Карманова. Його машина справді нагадувала зараз бойову вахану якогось гнівного божества — Карманов набирав швидкості, й мені, аби не відставати від нього, доводилося збільшувати швидкість спершу до дев’яноста, а потім до ста двадцяти, тож лавірувати поміж автомобілями на виїзді з Києва ставало чимраз складніше, а наша їзда все більше нагадувала політ двох метеорів.

На під’їзді до Пущі Карманов повів нас на боковий шлях і за кілька хвилин неочікуваного раллі по вузькій лісовій дорозі, Карманов зупинився, вийшов з авто і дістав із багажника «судзукі» лук і сагайдак зі стрілами. Хвацько закинувши на плече, він кивком голови наказав мені йти за ним. Віддихуючись за кермом, якоїсь миті я відчув, як руки перестали мене слухатися — вони відмовлялися відпустити кермо, та я пересилив себе і теж вийшов із салону. Світило сонце, й у повітрі висіло передчуття близьких морозів. Сосни стояли, практично заснувши, в передчутті зими і замирання.

— Чудовий день, Могило, правда? — закричав мені Карманов, ідучи спиною вперед по ледь помітній лісовій стежині, випередивши мене на цілу сотню метрів.

— Як скло, — прокричав я, дістаючи з кишені куртки пачку з сигаретами.

— Я сюди часто приходжу, коли хочу побути наодинці, — озвався він, трохи зачекавши на мене. — На, понеси трохи, а то я все сам тягну, як завжди.

Карманов скинув з плеча сагайдак і жбурнув мені.

Під ногами похрускували соснові шишки і дрібні гілки, а з-під ніг розбігалися білки. Коли я на ходу закурив, з рота разом із димом стала клубочитися пара.

Подолавши відстань достатню, аби поселити в моєму серці сумнів щодо того, чи знайду я сам дорогу назад, ми вийшли на невелику галявину, де валялося кілька старих автомобільних протекторів, а крізь глицевий настил проступав чорний слід від вогнища.

— Хороше місце, Могило? — спитав у мене Карманов.

— Дивлячись для чого, — озвався я і погасив сигарету, відмовивши собі закурити наступну.

Прийнявши мої слова без відповіді, Карманов дістав із сагайдака стрілу і, відтягнувши руку з тятивою аж до вуха, пустив її кудись у ліс поміж дерев. Почувся хрумкий, смачний звук — за кілька десятків метрів від нашого місця я побачив примотаний до сосни великий шматок колісної ґуми і стілу, що стриміла з нього.

— Давай спершу я — три стріли, а тоді ти, — сказав він. — Кілька стріл пустив — і вже як новий. Ніколи не пробував? Я ж тобі завжди наказував — стріляй, поки ми разом. Казав — вози з собою лук.

Він випустив ще дві стріли. Одна лягла близько до першої, вгрузаючи в тугу чорну шину, інша пролетіла кудись убік.

— Іди, принеси їх, — наказав раптом Карманов, хоча в сагайдакові залишався ще з десяток стріл.

— Хіба тих, що є, не досить?

— Стріла може загубитися. Та, яка полетіла невідомо-куди, — Карманов ніби підштовхував мене поглядом. Він усміхався.

— Добре, тільки ти не стріляй, — сказав я, і той за­сміявся.

Я рушив за стрілами і буквально спиною відчув, як Карманов поклав на тятиву чергову стрілу. Відчув потилицею, як він наводить стрілу на мене. Не озираючись я підійшов до попрострілюваного цілива, висмикнув з нього стріли і знайшов ту, що пролетіла повз дерево.

Підібравши останню стрілу, я повернувся до Карманова.

Карманов стояв, націлившись з лука в мене. Стиснувши стріли в руці я рушив до нього.

— Зупинись, — наказав Карманов, коли нас розділяло якихось п’ятнадцять метрів. Я зупинився.

— Те, що я зараз зроблю, я зроблю лише з любові до тебе. Мені важливо, щоб ти добре зрозумів, для чого я роблю. Сценарій має рухатися далі, і ти повинен відійти і не заважати йому.

—