Любомир Андрійович Дереш - Спустошення

— Сьогодні під ранок мені прийшло одкровення... Це було видіння... Не сон, а щось інше... Пам’ятаєш, коли ми з тобою тільки починали наш шлях, я тобі розказував перше своє видіння? Я бачив, як через пітьму йде велетень, і він такий дужий, що правічні води, над якими літав колись Святий Дух, йому по коліна. І він такий високий, що біля його голови оберталися цілі галактики. Він ішов, одягнутий у золоті обладунки, і розмахував золотою довбнею, прикрашеною діамантами, смарагдами і рубінами і сміявся, тому що ніхто не міг його зупинити. Тоді я сприйняв цей сон як знак, як одкровення — роби, дій, ставай на шлях... І сьогодні вночі... — губи Карманова задрижали, наче від сліз, — ...сьогодні вночі я побачив продовження цього сну, цього видіння. Я знову був цим велетнем. Це я йшов і розмахував довбнею, і нікому не було під силу зупинити мене. Ніхто не міг зі мною зрівнятися силою, і я відчував, що я — один такий, один на все творіння, і щастя переповнювало мене. Не було нікого, хто міг би зрівнятися зі мною силами, і мені хотілося знайти собі гідного суперника, аби відчути радість битви і перемогти його. Коли зненацька я побачив, як звідкись з’явився маленький веприк, завбільшки з фалангу мого мізинця. Він став літати довкола мене і стрімко збільшуватися в розмірах, аж поки за кілька митей не став розмірами, як велетенський слон. Він злетів високо у небо, і я, зачудований його появою, не міг відірвати від нього очей. Він сяяв як сонце і був білим як сніг. Він проревів так голосно, ніби це ревіла гора і цілий Всесвіт затрясся від його ревіння. Ми стали битися з ним на довбнях, оздоблених золотом і коштовним камінням, а коли наші довбні розбилися вщент, ми стали з ним боротися. Небо затягло хмарами, здійнявся ураганний вітер, і з неба почав летіти град, каміння, кості, хлинули потоки крові, волосся, гною і випорожнень. Ми обидвоє збагряніли від крові, та ніхто не поступався силою іншому. І тоді Вепр ударив мене копитом от сюди, під вухо, — Карманов показав, куди саме. — І я відчув, що від цього удару очі мої вискочили з орбіт. Мої кістки розкришилися, і кров порснула з горла. Та я був таким щасливим, Могило, ти не повіриш, яким я був щасливим... Думаю, це був хороший сон, як ти гадаєш?

Я відчув, як у мене на руках стало сторчма волосся.

На обличчі Карманова панував усе той же тремтячий вираз, і я побачив, як він втирає сльозу з кутика ока.

— Це... хороший сон. Хороше видіння, — сказав я. — Кабан — це символ удачі. Гадаю, цей сон означає, що все буде добре...

— Могило, встань. Я хочу обійняти тебе, — сказав він дивним, тихим голосом.

Я підійшов до Карманова, і той стис мене в обіймах так міцно, що мені стало важко дихати.

— Час, Могило. Люди вже чекають на мене. Час іти, — сказав він зі сльозами на очах і усмішкою на обличчі. — Йди перший, мені потрібно ще пару хвилин, аби привести себе в норму.

Я мовчки кивнув і без зайвих слів залишив Карманова наодинці.

Прибігши на сцену «Хайнлайна», Федір застав останні хвилини доповіді Гурова. Гуров тримав публіку в напрузі. Федір присів у крісло біля Слави.

— У нас великі проблеми, — пискнув той.

— Ти про пости Мошковіца? Не хвилюйся, це дрібниці, — сказав він. Саме в цей момент до залу зайшов Карманов.

Ось він, не сповільнюючи кроку, іде, розмахуючи руками, спеціально зачіпає келихи з білим вином на столі. Я бачу, як летять додолу фужери і як офіціанти кидаються їх підбирати — все, ніби у сповільненому режимі, і Карманов, не озираючись, лиш усміхнено дивиться на публіку — здіймає руку в жесті привітання, і я чітко розумію, що зараз ця людина живе в сфері чистої спонтанності — він впевнений, що, збиваючи келихи, піддавшись миттєвому імпульсу, він смикає за ниточки майбутніх подій, що закрутяться так, аби привести його до успіху, до перемоги — розумію, що це спонтанне скидування рук — це також магія — магія людини, яка здійснює кожен свій крок, як магічний ритуал керування всесвітом, що раптом перетворився для неї на мандалу: із зовнішніми коридорами подій, зі внутрішніми палацами зустрічей, із горою Меру в серці, із втіленням живого Будди посередині.

Гуров передав мікрофон Карманову.

— Пані та панове, раді вас вітати на нашому Форумі! — голос Карманова викликав захоплення серед натовпу, овації і гучний свист. Я не можу повірити в це — що відбувається з ними? Схоже, Карманов справді випромінював якусь особливу енергію, що зводила людей з розуму.

Граючись, Карманов сів на край сцени і почав проклацувати пультом слайди на екрані, наче він сидів у себе вдома біля телевізора, й збирався показати фотографії з останньої поїздки в гори. Екран на сцені «Хайнлайна» величезний — практично, як у кінотеатрі, і легкість, з якою Карманову підкорюється така велика кількість людей, теж наводить на думки про чудо. Мовби граючись, Дмитро Іванович взявся розповідати про свій проект — проект нового глобального майбутнього, зав’язаного на розбудові інфраструктури ринку психотехнологій, на створенні науково-дослідних центрів на базі Інституту «Соми», зайшовся з гумором описувати яскраву співпрацю з Борисом Олеговичем Гуровим і Осею Айзеком, сміливо оцінив можливі обороти майндверного ринку на найближчі роки в мільярди доларів, а також накреслив можливі геополітичні перетасовки, викликані економічним і технологічним дивом в Україні. У залі стояла напружена тиша — здавалося, в цій намагніченій зосередженості могли б затанцювати залізні ошурки. Від людини з мікрофоном на сцені сходила благодать, від неї розповсюджувалась харизма. Якщо би він у цей момент сказав щось про те, що месія прийшов — Федір переконався, половина залу прийняла б це як належне.

Це була найуспішніша поява Карманова, яку лиш можна було уявити

Опісля презентації на Карманова полетів шквал запитань. Люди хотіли знати, як можна влаштуватися в його розробницькі центри, жадали почути думку про терміни когнітивної революції і про темпи економічного зростання в Україні.

«Читав?» — він отримав свіже повідомлення від Слави. За лінком лежав новий пост від Володі Нетребіна, в якому той описував ранкову зустріч із Мошковіцем: «Если бы я делал кинокомедию о Госдепартаменте, в роли главного агента я непременно использовал бы Мошковица. Более типичного лица, разнюхивающего информацию о засекреченных разработках Гурова, сложно себе представить. Так и видишь, что вместо глаз у него по Пентагону».

— Шановні гості, наразі у нас невеличка пауза, — на сцену