Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

гітара? Мені не хотілося розмовляти — хто розмовляє, коли, зробивши великий ковток, лежить, закинувши руки під голову, над ним вічне небо, а поруч розповідає свої історії гітара? 

Не дивно, що я задрімав. 

Я не був палким шанувальником «Часу немає» — просто рядовий слухач, який не змінює радіохвилю, якщо йому трапляється гарна пісня. А в гурту Олеся Міцного було чимало добрих речей. «Фіалку в конверті» я міг після третьої чарки по пам’яті заспівати в караоке, якщо туди не набилося достатньо для мого збентеження дам. «Часу немає» були живою класикою, яку поміщають у хрестоматію, але яка ще здатна збирати стадіони. Такі гурти масштабні настільки, що ти любиш їх за звичкою, у знак визнання якості, але навряд чи збереш із їхніх пісень окремий плейліст. 

Коли, розтривожений сонячним жучком, що скрадливо повз по щоці, я розплющив очі, то угледів фронтмена «Часу немає» Олеся Міцного, і в мене виникло відчуття, що навпроти — двоюрідний дядечко, на обличчя якого ти частіше натрапляєш у запилених фотоальбомах, ніж бачиш наживо. 

Міцний сидів на розкладному стільчику — хтось назве його рибальським, але мені ближче до душі означення «режисерський». Розставивши ноги і стискаючи в руці моток чорного кабелю, він дивився на мене з якоюсь нездоровою зацікавленістю. Можливо, музикант дивувався нахабству незнайомця, який пробрався на закритий до концерту стадіон і тепер розвалився неподалік од місця, де монтували сцену. Утім, мені було байдуже до його подиву. 

Я став на лікоть, і Міцний кивнув мені вітаючись. Я кивнув у відповідь. 

Сцена шуміла десятком голосів, хтось тягнув важкий ящик. Колонка, на якій сидів Орест, була порожня. Уставши, я виявив тільки його самокат, залишений під сценою. 

— Він непогано вас навчив, — виявляється, Міцний бачив, як я засвоював новий вид транспорту. 

Був певний наліт неприродності в тому, що музикант, якого ти знаєш в односторонньому порядку багато років, раптом набуває плоті та крові й намагається почати розмову з тобою. Ноги гули, і я присів на ящик із інструментами, залишений на біговій доріжці. 

— Дорослі думають, що це вони навчають дітей. Насправді все навпаки, — Міцний, схоже, надів плащ Маленького принца. — Ви так не вважаєте? 

Йому вочевидь хотілося спілкування, а в мене не було причин для неввічливості. 

— Я не так часто мав справу з дітьми. Не те щоб я їх навмисне уникав — так уже склалося, що серед моїх близьких друзів немає сімейних людей, та й сам я родини не завів, — я сказав чистісіньку правду: мої друзі, пізнавши радість батьківства, перестали бути близькими, а Артур був неодружений. — Як так вийшло, що ви знайомі з Орестом? — я скористався можливістю поставити запитання, що зародилося біля воріт стадіону. 

— Нас познайомила дивовижна жінка, — Міцний закотив очі. Певно, він має такий вигляд, коли створює свої найкращі пісні. — Це сталося всього три дні тому, але здається, що минув рік. Шалений був день, я вже й не намагаюся зрозуміти, як воно все вийшло. А завершився він тут, на стадіоні. Усього цього ще не було, — Міцний провів долонею і стер сцену, залишивши голе поле, — Зуб видерся на дерев’яний піддон і грав нам на гітарі. Була вже майже ніч… нам довелося вкрасти його з притулку… Не питайте, як так сталося, — я ж кажу, день був божевільний. А потім гітару взяв я й зіграв нову пісню, написану того ж вечора, уявляєте? Та якби мені запропонували, щоб Хендрікс спустився з небес на один день, аби навчити мене грати лівою рукою й дати спільний концерт, — я б не проміняв тієї чарівної години на день із Джимі. 

Я знітився, наче застав Міцного в інтимний момент, коли в чоловікові проглядає те сокровенне, що його можна довірити тільки близькому другові за третім кухлем пива. Не бажаючи побачити ознак покаяння, яке часто йде слідом за раптовим зізнанням, я опустив голову, наче спогади музиканта пробудили в мені власні. 

Червона доріжка здавалася м’якою, як сир, хотілося натиснути рукою й перевірити — чи не залишиться слід. 

— Ви маєте стосунок до музики? — запитання Міцного прозвучало несподівано і я спершу розгубився. 

— Я адвокат із карних справ. 

Міцний уже не закочував очей. Він був здивований — наче така людина, як я, не могла займатися кримінальними злочинами. 

Я вирішив завершити цю дивну розмову, обтрусив холошу і встав. Міцний потер шию. 

— Я бачив цей вираз обличчя сотні разів. Коли людина дивиться на мене і, не впізнавши в мені музиканта, намагається пригадати, звідки ми знайомі. Тепер і на мене впала ця кара. Геть дурне відчуття: наче ти вигадав мотив і не можеш зрозуміти — чи не чув ти його вчора по радіо. Ми зустрічалися з вами раніше? Дивлюся на вас — і здається, що ми сто років знайомі. Може, бачилися цієї середи? Вона минула для мене ніби в якомусь тумані, щось пам’ятаю з цього дня, щось — ні, тож не здивуюся, якщо ми десь таки перетнулися саме тоді. 

Я не став вдаватися в деталі, з якої причини я ніяк не міг побачити в середу ні його, ні будь-кого іншого. 

— Я б не забув, якби одного разу мені випала нагода познайомитися з Олесем Міцним. Не переживайте, авторські права тут не порушені — мотив ваш. 

У Міцного задзеленькав телефон, і я вирішив, що настала зручна мить піти. Кивнув йому наостанок і рушив до сцени. Але не так сталося, як гадалося. Міцний скинув виклик і, граючись кабелем, рушив услід за мною. 

Сцену вже встановили. Здавалось, ніщо не вимагало втручання робітників у спецівках, однак ті продовжували шастати туди-сюди з таємничим виглядом. Один із них зупинився біля правого краю сцени, завваживши розрізаний шматок жовтої клейонки, що тріпотів на вітрі. З пів хвилини чоловік дивився на нього, а потім, здвигнувши плечима, пішов геть. 

Орест розважався біля ударної установки — барабанщик гурту вручив йому паличку й учив крутити її поміж пальців. Хлопчиськові не вдавалося зробити повне коло — паличка незмінно летіла вбік, і він заливався сміхом щоразу, коли схоплював її на льоту. Заради одного цього сміху можна було вчити Ореста стільки часу, скільки він сам захоче. 

Раптом я згадав друзів, яких через хворобу залишив у минулому. Як невимушено їм вдавалося перескочити в розмові з обговорення фільмів до суперечок про те, коли вже можна видавати дітям кишенькові гроші. «Старий, знаєш, який найсильніший наркотик у житті? — спитав якось мене один із них, обійнявши за шию, й відразу ж відповів: — Дитяча любов. Дитина — це твій особистий дилер, який вводить дозу в твою кров обіймами, поцілунком у щоку або просто сміхом. І ти ладен пробачати їй безсонні ночі, безлад у квартирі і спалену нервову систему, аби тільки чути її сопіння в ліжечку, тільки б вдихати запах її волосся».