Ольга Островська - Я обираю бути твоєю, Ольга Островська

– Все гаразд, – я поплескую Шада по руці. − Він не завдасть мені шкоди. Правда. Відпусти, будь ласка.

Куард повертається до мене зі здивованим поглядом. Він справді готовий захищати зараз. Тоді що ж то за торги були? Час так тягнув? Адже не схоже, що для нього поява Рока стала несподіванкою.

− Впевнена, крихітко? – цікавиться із сумнівом у голосі.

– Абсолютно, – киваю переконано. Ну не кликав би мене Рок до себе, якби це було небезпечно.

Ще секунду повагавшись, Шад все-таки відступає. Навіть із ящика мене зсаджує. А потім прибирає силове поле. І я нарешті роблю те, про що мріяла весь цей час – не помічаючи більше нічого навколо, кидаюся в обійми свого коханого страшного куарда.

Рок зустрічає мене на півдорозі, ловлячи буквально в повітрі й миттєво притискаючи до себе так міцно, що кістки тріщать. Обіймає руками, вмить огортає, просочує енергією, що досі ураганом вирує в ньому... доводить до нестями своїм голодом, своєю потребою, пережитим... страхом за мене. Миттєво наповнюючи своєю силою і полегшенням. І начхати, що цієї сили надто багато. Від нього я прийму стільки, скільки він забажає мені дати. І дам у відповідь ще більше.

− Маленька моя, − шепоче хрипко, втискаючись обличчям у моє волосся. − Кохана. Ніколи більше, чуєш? Ніколи більше не смій залишати мене!

− Я не навмисно, − шепочу у відповідь, обіймаючи його за шию, обсипаючи поцілунками все, до чого можу дотягнутися, змушую схилитися, і сама притискаюся до його губ у поцілунку. Розчиняючись у своїй любові до нього.

Але вже за мить Рок перехоплює ініціативу, впиваючись у мій рот із відчайдушним голодом. І мене нарешті відпускає напруга, що крижаними лещатами сковувала душу. Зникає страх, згоряючи в радості єднання, в солодкій несамовитості взаємної ніжності. І, здається, ніби в усьому світі існуємо тільки ми вдвох. Один для одного.

І тут раптом до мене спалахом у затуманеній свідомості доходить, як саме він мене назвав.

− Кохана? – перепитую, затамувавши подих, відсторонюючись і заглядаючи в чорну безодню його очей. – Ти… ти справді кохаєш мене?

− Я одержимий тобою, моя Міє, − хижо посміхаючись і пожираючи палким поглядом, схиляється до мого обличчя чоловік. − Ти стала моїм повітрям, моєю душею. І від однієї думки, що можу втратити тебе, я ладен зруйнувати світ і сам загинути. Якщо це кохання, то так, я кохаю тебе, Міє.

− І я кохаю. Так сильно, − почуття настільки переповнюють мою душу, що голос звучить тихим схлипом, ледь чутним шепотом. Але то все байдуже, бо Рок знову починає мене цілувати.

Він кохає. Кохає. Безмежне щастя наповнює мене зсередини відчуттям щемливого захвату, шаленої ейфорії, радості, такої величезної, що, здається, я сама зараз здіймуся в небо без жодних куардівських суперсил.

− Вперше бачу таке повне злиття, − раптом вривається в нашу реальність приголомшений і задумливий голос Шада, змушуючи згадати, що решта світу все-таки існує. А ми тут не самі. Ой.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно