Андрій Юрійович Курков - Ключі Марії

Коля так само відморожено сидів за столом, втупившись поглядом у лівий екран, зображення на якому нічим не відрізнялося від правого.

Ріна, роззувшись і залишивши на вішалці жовту куртку, залізла під ковдру.

— Ну що там? — поцікавився Олег, зупинившись за його спиною.

— Фігня! — сказав Коля. — Начебто, гра завантажилась! Але такої гри в принципі не існує! Я на мобільнику в ґуґлі шукав! Нуль!

— А що там треба робити? — Бісмарк кинув погляд на лівий монітор.

— Вставити фотографії трьох героїв, а потім гра скаже, що далі!

Олег обернувся на Ріну.

— Я тобі зараз фотку одного героя підкину! — сказав він і подався в коридор до наплічника за своїм ноутом.

Через хвилин п’ять Коля з дуже незадоволеним виглядом скачав з Олегової флешки обличчя Польського. Комп’ютер видав неприємний звук і показав в квадратику для фото червоними літерами слово «void».

— Що це? — здивувався Бісмарк.

— Не приймає! — пояснив «брат» Коля. В очах його блиснула іронія. — Давай твою спробуємо!

— Ну спробуй! — байдуже кинув Олег.

Коля сфотографував Бісмарка на мобільник. Скопіював. Спробував завантажити в квадратик підозрілої гри. І — о диво — обличчя Бісмарка заповнило квадратик, і над квадратиком з’явилося ім’я Olgerd, а праворуч виник маленький лицар в обладунках з мечем і щитом. Типовий герой звичайних комп’ютерних ігор.

— Бачиш! Ти підходиш! — зрадів Коля.

— А ти? Спробуй себе! — запропонував Олег. — Може, і ти на щось підійдеш?!

— А чого, думаєш, що злякаюсь? — азартно відповів «брат».

Через хвилину в другому квадратику з’явилося фото Колі, а над квадратом — ім’я цього персонажа в грі: Michael! Праворуч виник другий лицар в обладунках, і Бісмаркові здалося, що обличчям він дійсно був схожий на Колю.

Тепер обидва хлопці дивилися на третій, ще не заповнений квадратик для останнього персонажа. І якось одночасно вони обидва обернулися до канапи, подивилися на Ріну, що спокійно спала.

— У тебе є її фотка? — запитав Бісмарк.

Коля кивнув.

Гра прийняла фото Ріни і назвала її «Maria». Праворуч від квадратика з’явився її персонаж — дівчина без обладунків, але в старовинній темно-синій сукні, розшитій золотом. І тут уже на лівому екрані змінився колір фону на сіро-салатовий, а в правому верхньому куті з’явився осідланий кінь, а під ним загорілася зелена кнопка з написом «Start!»

Бісмарк клацнув мишкою і кнопка розчинилася на екрані.

Правий монітор поміняв колір на жовтий, і в його правому куті тепер стояли три маленьких чорних вершники. Безликі і меншого розміру, ніж персонажі на лівому. На лівому квадратики з обличчями вже зникли. Три фігурки — Michael, Olgerd і Maria стояли поруч і розгублено озиралися на всі боки, ніби не знали: що робити далі? Пролунав попереджувальний протяжний звук і над трьома персонажами виник напис англійською:

«Be quick! Take your toothbrushes! You have 20 minutes before you die!» (Поспішайте! Зберіть зубні щітки! Через двадцять хвилин ви помрете!)

Згадка про смерть, нехай і англійською, відкинула Бісмарка думками в грецький будинок старого археолога, в ту ранню ніч дводенної давності, коли він вдарив Адіка кинджалом у спину, ще не знаючи, від кого рятує Польського.

Олегів погляд сповз із загрозливого напису вниз. На дві великі прямокутні кнопки: червону і зелену. На червоній було написано «Give up», на зеленій «Done!»

— Треба тікати! — нервово промовив він. — Швидко збираємо речі! Це не гра!

Коля здивовано подивився на нього, але він уже зірвався з місця і побіг у ванну. Олег дійсно згріб зубну щітку, пасту, шматок мила. Вискочивши в коридор, кинув усе в наплічник. Заглянув до кімнати.

— Швидше, збирайтеся! — гукнув.

Потім підскочив до канапи, став трусити Ріну, яка не могла зрозуміти: що відбувається.

Через десять хвилин вони стояли одягнені в коридорі. Окремо торбинка з продуктами з холодильника, окремо великий наплічник Колі.

— Ти стій тут, — наказав Олег Ріні.

Удвох вони повернулися до кімнати.

— Куди тікати? — запитав на ходу Коля.

Олег знизав плечима. Коля підскочив до столу з моніторами.

— Натисни «done»! — скомандував Бісмарк.

Коля навів курсор, клацнув. Осідланий кінь відразу збільшився в розмірах і наблизився до трьох персонажів, які виглядали вже менш розгубленими. Чорні вершники на правому екрані теж збільшилися і просунулися вперед у напрямку лівого монітора.

Над персонажами з’явився напис:

«Ride to 50.321056, 30.535150! You have 10 minutes before you die!», а нижче — знову дві прямокутних кнопки. Червона з «Give up» і зелена з «Ride!»

Коля метушливо витягнув з кишені мобільник, почав в нього щось «забивати».

— Що це за цифри? — приречено запитав Бісмарк.

— Координати GPS! — Скоромовкою промовив «брат» Ко­ля. — Я вже перевіряю!

— Як?

— Через «Uber»!.. Є! Це недалеко!

— А як ми туди?

— Побігли! — Коля кинувся в коридор. — Машина через дві хвилини!

— Яка машина? — не зрозумів Олег, поспішаючи слідом за Колею.

— Uber! Я ж сказав! Він уже поруч!

Коли вони втрьох з наплічниками і парою сумок вибігли з брами, синє «Пежо» вже стояло навпроти. Вони закинули речі в багажник. Олег сів поруч з водієм, Ріна і Коля ззаду.

— Їхати? — запитав водій. Він з сумнівом у погляді подивився в дзеркало салону на пасажирів, що всілись позаду.

— І якомога швидше! — поквапив його Олег.

— По туману швидко не вийде, — ліниво вимовив водій і завів двигун.

Від’їхавши в бік Хмельницького метрів п’ятдесят, «Пежо» притиснулося до правого хідника, пропускаючи машину швидкої допомоги, що мчала з увімкненою сиреною надто швидко для такої вузької вулички, заповненої припаркованими машинами.

— Ого! — промовив водій і знову виїхав на єдину доступну смугу. — Ви бачили? — він обернувся до Бісмарка.

— Що саме?

— «Швидка», а на даху — глушилки для мобільного зв’язку! Чого тільки вночі не побачиш!

Олег озирнувся. Він ще встиг помітити, як «швидка» зупинилася біля його брами і з неї вискочило кілька чоловіків. А потім Uber вийшов за межі видимості нічного туману.

— Вам справді туди? — На червоному сигналі світлофора водій знову обернувся до Олега, свердлячи його поглядом недовірливої людини.

— Так, справді! Їдьте туди, куди вам сказали! — несподівано різко продзвенів Рінин голос. Ще ніколи в її голосі не було стільки сталі і рішучості.

Бісмарк здивовано обернувся і побачив цілком іншу Ріну, її обличчя виражало волю і цілеспрямованість. «Звідки у неї ця впевненість, що нам справді туди»? — замислився він. Адже навіть сам не знав, куди їх везе, хоч і не дуже хоче, таксист. Адреса складалася з координат. Тільки Коля перевірив цю адресу на своєму смартфоні. Та й він не назвав уголос конкретного місця призначення. Ріна теж не могла знати, куди вони їдуть!

Розділ 86

Краків, липень 1941. Страшно не від’їжджати. Страшно залишатися. Але, врешті-решт, опівночі за ними приїжджає чорний Opel Kapitän

— Де Лісабон, а де ми, — відказав Олесь байдужим тоном.

— Або ще Касабланка... Танжер... Я вже думками там. Знаєш, я тобі скажу, що цей геройський чин Арети насправді не такий важливий, як комусь здається. Там таких Кесселів цілий табун. Уб’єш одного — його місце