Андрій Юрійович Курков - Ключі Марії

займе другий... Кожен виживає, як може. Кессель, гадаєш, збоченець? Ні, вивчав філософію, викладав у гімназії, грав на скрипці. А батьківщина покликала, і пішов до війська, дослужився. Уяви, як такому філософу виживати в цих задрипаних умовах... А що буде далі? Я тобі підкажу. Німці влаштують хатранку, затримають сотню або дві невинних людей і розстріляють за того одного недійшлого філософа, який бавився в цюцю-бабки з жидівськими дівчатками. Звісно, скотина, але, якби не війна, ким би він був? Скромним гімназійним учителем. Війна з однієї і тієї ж людини робить під одним кутом зору героя, а під другим — убивцю. Коли ви там сиділи, вона, звісно, тобі не призналася, що збирається робити, але чи ти сам нічого такого не помітив?

— Ні. То був наш прощальний вечір. Так захотіла вона. Була задумана, меланхолійна, а часом зимна і гостра.

— О, вона вміє!

— Уже пізніше, я здогадався, що вона ховала пістолет у рукаві сукні. Але ти б бачив, як вони літали по залі! Які викрутаси робили! Він міг десять разів випасти. І не випав... Мабуть, був надійно до руки примоцований. — Олесь надпив пиво і пригадав собі ще дещо з учорашнього вечора. — Знаєш, я ще не розповів тобі про зустріч мого батька з директором Аненербе. Там прозвучала така версія, що ти належиш до таємного товариства «Вріл».

Косач з подивом глянув на Олеся й закурив. Запанувала мовчанка. Олесь терпляче чекав. Нарешті він промовив:

— Ти ж знаєш, що я письменник. А письменникові потрібно вивчати життя. Якщо буде нагода спуститися до пекла, я спущуся. Завдяки цьому товариству я мав змогу дістатися до цікавих книжок, яких би поза товариством ніколи не роздобув.

— Отже, ти знаєш, що «Вріл» розшукує Діву, яка володіє енергією Вріл.

— Ну, знаю. Це скандинавська легенда.

— Це не легенда, — відповів Олесь Аретиними словами. — Це Арета.

— Що? Арета? — він виразно отетерів. — Звідки ти знаєш?

Олесь розповів, що йому переказав тато про зустріч з Вальтером. Косач не міг отямитися.

— Але чому ти мені про це розповів?

— Щоб ти дав знати товариству. Можливо, вони її визволять. Інакше вона потрапить у Аненербе й до Гітлера.

Косач наморщив чоло і, перш ніж розпалив наступну цигарку, зламав кілька сірників.

— Це буде непросто. Особливо, якщо вони вже розкопали, хто вона така.

До кнайпи забіг хлопчина, який розносив газети. Він підскочив до них і стривожено зашепотів:

— Облава! Редакцію оточили. Ціла зграя гестапівців. Нікого не випускають, все перевертають і всіх допитують.

— Через Арету?

— Ага.

— А як тобі вдалося висмикнутися?

— Я вискочив у вікно в кльозеті.

— Ну, тудою хіба ти один і міг пролізти.

Хлопець побіг далі. Косач знизав плечима.

— Ну, тепер не знаю, чи щось удасться. Та й саме час мені вертатися до Берліна.

Вони розпрощалися і вийшли кожен окремо. З дверей кнайпи було видно вхід до редакції, біля якого стояла варта, а неподалік дві машини. З вікон долинав галас. Тримаючись муру, Олесь рушив у напрямку Ринку. Повертаючи на бічну вуличку, почув тихий голос:

— Пане Ольцю! Пане Ольцю! — Його наздогнав захеканий сторож з камениці на Флоріянській. — Я тут вас уже з годину пантрую. Хотів зайти до редакції, щоб попередити вас, але бачу, що ніц не вийде.

— А що трапилося?

— Відійдімо подалі від біди, — сторож був добряче наляканий. Вони звернули ще на одну бічну вуличку і зупинилися в тіні акацій. — Годину тому увірвалися до мене тоті збуї.

— Які збуї?

— Гестапо! Влетіли, як навіжені... — він важко дихав і хрипів. — Запитали, чи Куриласи вдома. Я не знав, що казати. Бо не бачив, аби ви виходили. А перед тим приходив ваш колєга, показав ключа і сказав, що переносить до вас свої речі. А я й далі думав, що ви всі вдома. То я так і кажу, що не бачив, аби виходили. Тоді вони погнали нагору. Потім чую: бах! бах! А відтак вони збігли сходами на діл. Один з них вдарив мені кулаком в груди і закричав: «Чого брешеш? Старого нема!» Я кажу: «Прошу пана, я міг не помітити, як він вийшов. Я б сказав»... Тоді вони забралися, а я піднявся нагору. Гестапо чи не гестапо, а я мушу мельдувати на поліцію. Заходжу до вашого помешкання, а там лежить той ваш товариш. Неживий. Либонь, вони гадали, що застрелили вас, нє? Я давно підозрював, що ви щось із підпіллям маєте.

Олесь отерп. Бідний Дан!

— Господи! — промовив у розпачі.

— Так, страшна біда... Такий молодий. А я тоді погнав вас шукати, щоб попередити. Мусите тікати і до нас ані ногою.

— Так, дякую, — сказав Олесь. — Ми з батьками вийшли дуже рано. Не хотілося вас будити.

— То ви вже туди не вернетеся?

— Ні.

— Гаразд. Не переживайте, я вас не видам. Ну, бережи вас Бог!

Сторож перехрестив його й рушив додому.

Опівночі їх уже чекав чорний Opel Kapitän. Батьки заскочили на заднє сидіння, Олесь сів біля водія, й авто миттєво рушило.

— Це для вас було неабияким потрясінням, чи не так? — озвався водій, коли вони виїхали за межі міста.

Олесь не знав, що відповісти, не знав, наскільки той занурений у справу, і запитав, стримуючи хвилювання:

— Що ви маєте на увазі?

— Можете не шифруватися. Я свій. То ж я Арету підвозив у кабріолеті й ніс за нею парасолю. Звісно, на таких, як я, уваги не звертають.

— Так, я був геть прибитий... Я не сподівався, що вона щось таке вчинить. Але коли вийшов на вулицю, раптом мене осінило. І я кинувся назад, щоб зупинити її. Та вже було пізно.

— Зупинити її? — водій засміявся. — Її ніщо не зупинить. Вона нестримна. Вона б застрелила його навіть на ваших очах. Хоча й відчувала до вас велику симпатію. Вона вистрелила Кесселю в черево, і він ще трохи жив. Але єдиний хірург, який міг би його, можливо, врятувати, опинився того вечора під хатнім арештом. І то не в себе вдома.

— Хто його арештував?

— Наші.

— Наші — це хто?

— Польське і українське підпілля... А, до речі, мабуть, вам ще невідомо, що полковник Олег Ваврик так і не доїхав до Кракова.

— Що? — стрепенувся професор. — Що це означає?

— Авто, в якому його везли, розстріляли дорогою наші партизани.

Курилас кивнув головою і всміхнувся.

Вони їхали сільськими дорогами, дощ ущух, обабіч пропливали заспані села, десь вчувався крик півня. Хотілося дрімати. Зрештою, батьки так і зробили, звісивши голови на груди.

— Ви не знаєте часом, чому нас хотіли німці вбити? — запитав Олесь пошепки. — Сьогодні вони в моєму колишньому помешканні застрелили мого товариша, думаючи, що то я.

— Я чув. Гадаю, це пов’язано з загибеллю полковника Ваврика і тим, що Арета, яку вони вистежували, потрапила їм у руки. Потреба у вашій співпраці відпала. Впав наказ вас знищити.

— Я винен у його смерті.

— Не картайте себе. Ви не могли передбачити, що так станеться. Очевидно, те, над чим працював ваш батько, перестало для них бути актуальним. От вони й стали замітати сліди.

— Не розумію одного... — промовив Олесь. — Навіщо вона взяла мене туди... Попрощатися ми могли й деінде.