Андрій Юрійович Курков - Ключі Марії

господар підняв йому платню за помешкання. Олесь відвів його набік і повідомив, що його помешкання вільне і до кінця місяця оплачене. Отже, Дан може переселитися туди, а далі хай домовляється з редактором. Може, і йому оплатять. Дан зрадів, бо жив неподалік, узяв ключа і відразу погнав забирати речі й переселятися.

Олесь підійшов до редактора і запитав, чи той щось чув про те вбивство.

— Та що чув... Кажуть та панна дуже вродлива. Прийшла з якимсь парубком. Цілий вечір пили, потім він замовив танґо і пішов, а вона запросила до танцю Кесселя... Танцювали танґо... І то так, чуєш, танцювали, що всі довкола не могли налюбуватися, кинули самі танцювати й іно витріщалися. А потім вона несподівано вистрілила йому в черево.

— То її затримали?

— Ясно, що затримали. Там було кілька десятків військових. Наші розпитали кельнерів і музикантів, ті казали, що коли її скрутили, там була ціла калюжа крові.

— Чиєї? — вжахнувся Олесь, намагаючись опанувати себе.

— Самого Кесселя і тої дівчини. Кажуть, вона прокусила собі язика, щоб нікого не видати.

— О, Боже! — не стримався Олесь.

— Що таке? — здивувався редактор. — Ти знаєш, хто то був?

— Та звідки? Але такий чин!

— Так, чин героїчний. Ми намагаємося довідатися, ким вона була. Але ж писати про це все одно не можемо.

— А той Кессель... Що то за птаха?

— Оберштурмбанфюрер Кессель? Рідкісна падлюка. Відповідальний за транспорт до концтабору в Белжці. Брав у людей викуп, але ніколи слова не дотримував. Останнім часом організував у своєму будинку невеличкий гарем із начебто врятованих ним жидівських дівчаток. Ще підлітків. Вони йому прислуговували у його примхах. Правда, коли котрась набридала, відправляв до Белжца. Так що катюзі по заслузі. А ти не дуже тим цікався, бо в цікавої курки в голові дзюрка.

Олесь думав, що вже не довідається нічого більше, коли побачив Косача. Він стояв оддалік і видно стежив за ними, але не наближався. Потім кивнув йому і рушив до виходу. Олесь вийшов за ним. На вулиці Косач сказав:

— То був ти?

— Ти про що? — Олесь вдав, що не зрозумів запитання.

— Про ту ресторацію...

— Чому ти так вирішив?

— Ну, бо стріляла Арета. Вони вже дещо про неї дізналися. Ходімо на пиво.

Вони зайшли до найближчої кнайпи, сіли за столик і замовили пиво. Поки його несли Косач неквапно курив і глибокодумно похитував головою. Олесь мовчав.

— Вони мають твій опис, — заговорив він, зробивши з кухля добрий ковток. — Правда, не дуже докладний. Тобі треба чухрати звідси. Я бачив Лятуринську. Вона сказала, що бачила тебе в тій ресторації з білявкою. Панни вона не впізнала, бо та сиділа спиною до входу. Але гасло, яке ти проказав Оксані, Аретине. Вона дуже здивувалась, що воно тобі відоме. Звісно, вона тебе не видасть. Але Ярий, який з нею був... У нього не буде виходу. Його упізнало багато військових. Коли його запитають про тебе, він звернеться до Оксани. А вона... вона теж не матиме виходу, бо ви знайомі.

— І що? Він ще не дався чути?

— На твоє щастя, Ярий ще того вечора поїхав на зустріч з Гітлером і про вбивство Кесселя, мабуть, не чув. Зв’язку з фюрером нема і не буде до завтра.

— Гітлер не бере слухавки? — засміявся Олесь.

— Там зараз таємна нарада. Триватиме увесь день, потім п’янка. Так що зв’язок наладнається лише зранку. Хоча все може бути. Гітлер може отримати телеграму з трагічною звісткою і озвучити її на нараді. Тобі з батьками якраз пора щезнути. Якщо треба в чомусь допомогти, кажи.

— Та ні, мені вже помогли. Я маю запрошення на село в Чехію, — збрехав Олесь. — Ти чув, що там з Аретою?

— Спочатку розкажи, як ти там опинився.

— Навіщо тобі це?

— А навіщо тобі знати, що з Аретою? — усміхнувся він.

Олесь подумав, що й так уже гірше не буде, і оповів йому все.

— Пізнаю Арету, — проказав Косач, коли Олесь завершив. — Такі, як вона, не живуть, а спалахують і згоряють. Хоч би вірші свої комусь залишила.

Олесь промовчав. Вони замовили ще по гальбі. Олесь сказав:

— Ну, кажи, що знаєш.

— Я чув краєм вуха, що тобі оповідав редактор. Додам, що її забрали до лікарні. Оперували язика. А до рота вставили гумову розпірку. Її примусово годують ріденькими зупками і кашками. Руки має скуті, біля неї увесь час чотири вартівниці.

— Ти казав, що вони дещо знають про неї. Що саме?

— Знають, що була ліквідатором у підпільників. Вона сильно змінила свою зовнішність. Так, що вони ще не з’ясували, що Арета друкувалася в нас. А коли довідаються — ото буде завірюха! Всі перейдемо через гестапо. Думаю, і мені пора ушиватися звідси. Ти нічого не чув про Лісабон? — раптово запитав він, а Олесь ледь не закашлявся. — Кажуть, чудове місце для того, щоб пересидіти лихі часи.

Розділ 85

Київ, листопад 2019. Що робити, якщо ви стали персонажем у небезпечній комп’ютерній грі?

Ріну Бісмарк знайшов на диво швидко! Наче знав, де шукати!

У кубинському барі неголосно грала музика. Компанія солідно вдягнених зрілого віку чоловіків заливалася ромом за кількома складеними разом столиками. Бармен позіхав, але, мабуть, «солідні» чоловіки не шкодували грошей. А Ріна сиділа за столиком одна, біля вікна. Сумно дивилася на порожнє кавове горнятко і про щось думала.

— Ну, я вже перелякався за тебе! — Сідаючи поруч, видихнув Бісмарк.

У його голосі дійсно прозвучало полегшення. Вона глянула на Олега здивовано і розгублено.

— Пішли додому! — прошепотів він їй.

— У мене немає дому, — так само пошепки відповіла вона. — Мені всюди хріново, ніяково! І у тебе теж!

— Ти не пила?

— Ні, не пила. Я думала. Я думала і чекала знаку. Мені здається, що ось-ось відбудеться те, заради чого живу.

Олег поглянув на неї, мов на причинну. Зі страхом і співчуттям.

— Ну, пішли! — знову попросив Олег.

Вона не відповіла. Далі дивилася на порожнє горнятко.

— Ти навіщо своєму «братові» Колі в око дала? — Він знову спробував її розбалакати.

— Не знаю, — вона знизала плечима. — Мене просто тягнуло кудись, геть із квартири... А він заважав.

— Ну давай, ходімо! Я тільки розрахуюся за твою каву!

Олег підійшов до бармена, попросив рахунок за Ріну.

Той махнув рукою.

— Не треба! — Додав він до жесту і різко обернувся до гучного столика, над яким раптом злетіла вгору рука клієнта, що хотів привернути увагу обслуги. — Іншим разом!

З неба на вулиці Києва опускався туман. Олег його чітко бачив, навіть міг доторкнутися пальцями, а Ріна на ходу озиралась на супутника, як на божевільного, і заявляла, що жодного туману немає, що туман у Бісмарка в голові. Що він бачить те, чого нема і не бачить те, що є. Коли спускалися з ЯрВалу на Франка, туман став густішим, але бачити дорогу не заважав. Ріна замовкла. Вуличні ліхтарі через туман стали