Андрій Юрійович Курков - Ключі Марії

випадок, відклавши ключ набік, обстежив пожмакані клапті газет. Серед них була також складена вчетверо газетна вирізка.

Вона зацікавила Бісмарка.

«У мальовничому урочищі Церковщина, розташованому в кленово-буковому лісі поруч з Києвом, відкрився новий санаторій Міністерства внутрішніх справ СРСР з широким комплексом лікувальних послуг. Крім відділення грязелікування і фізіотерапії в санаторії вперше буде проводитися лікування електричним світлом. Кілька видів підводного масажу допоможуть швидко стати на ноги тим, хто страждає від хворих суглобів. У давні часи цей ліс належав церковникам з Печерської Лаври, але вже з 1922 року він став приносити користь нашому соціалістичному суспільству. У 1922 році тут запрацювала виправна колонія для малолітніх злочинців, що дала тисячам своїх вихованців путівку в чесне доросле життя».

Дочитувати акуратно вирізану статтю Бісмарк не став. Тільки глянув на сіру «зернисту» фотографію приземистої двоповерхової будівлі. Взяв до рук важкий ключ. Сховав до шухляди. Пакувальний папір запхав у відро для сміття під мийкою. Перевірив час. Майже половина першої ночі.

Знову стало хилити на сон, але тут у голові виникло питання: а де спати? На чому? Зараз Коля приведе додому Ріну. Її треба буде покласти на канапу. Теоретично Олег може теж влягтися на свою половину канапи під іншу ковдру. Але тоді де ляже «брат» Коля? А до речі, де він спав?

Бісмарк повернувся до кімнати. Ковдра, якою він накривався до від’їзду, згорнутою лежала на підлозі. Мабуть, Коля її використовував замість матраца.

— От херня! — подумав Бісмарк.

У коридорі грюкнули двері. «Брат» Коля повернувся сам.

— Я не знаю, де її шукати, — він знизавши плечима. — Обійшов найближчі двори. Ресторани вже зачинилися...

— «Арома-кава» на ЯрВалу працює всю ніч, — повчальним тоном повідомив йому Олег. — На Золотих воротах теж.

— Ну, а що вона буде робити в каварні, де не наливають? — слушно зауважив Коля.

Він роззувся і пішов до кімнати ходою господаря. Сів діловито за стіл, зрушив комп’ютерну мишку праворуч і обидва монітори, що стояли перед ним, засвітилися. І на небесно-блакитному тлі на обох моніторах з’явився знайомий Бісмаркові символ. Достоту такий, який був на печатці його персня і на руків’ї кинджала, що успішно побував у Греції і зіграв страшну, ще повністю не усвідомлену самим Олегом, роль в Адіковій долі.

— Звідки це у тебе? — вирвалося у Бісмарка.

— Що? — Обернувся Коля.

Після кивка Олега, він повернув погляд на монітори.

— Так пожартував хтось, нешкідливий вірус-заставка. Я намагався його прибрати, не прибирається. Антивіруси його не бачать.

— І давно він з’явився?

— Місяців п’ять тому.

Бісмарк задумався.

— До того, як ти познайомився з Ріною чи після? — Запитав через хвилину.

— Наче після! — Коля замислився. — Так, одразу після того, як познайомились.

Олег кивнув. Йому здалося, ніби він починає щось розуміти.

— А це справді тільки заставка?

— Ну, а що це може бути? Як софт — воно при скануванні не ловиться. Навіть як файл не ловиться.

— Тобто, цю штуку придумав реально крутий хакер? — На Олегових губах з’явилася саркастична посмішка.

Коля її помітив і взяв на свій карб.

— Ну я ж не хакер! Я просто айтішник! І, до речі, не з останніх!

— А ти по ній клацав?

— А навіщо? — «Брат» Коля знизав плечима. — Хто ж клацає просто по заставці?

— Що, і не пробував?

Коля навів мишкою курсор на коня з лицарями. Раз клацнув — клацання пролунало в тиші кімнати знущально, адже на моніторі нічого не сталося.

— А якщо двічі?

Коля клацнув двічі і, обернувшись, глянув на Бісмарка, як на ідіота.

— А тричі?

Пролунало потрійне клацання. Коля продовжував іронічно витріщатися в очі Олегові. А Олег дивився на монітори, з яких зник знайомий символ, і замість нього з’явилася в двох примірниках горизонтальна світла плашка, що повільно заповнювалась смарагдовим кольором.

— Щось вантажиться, — кивнув на монітори Бісмарк.

— Ні фіга собі! — злякався Коля. — Цього не може бути! У мене ж супер-фільтр!

Він кілька разів ударив пальцями по клавішах. Пошукав на екрані курсор мишки. Потім просто відкинувся на спинку стільця. Завмер.

— Це просто піпець якийсь! Не реагує! — Сказав похмуро, як на похороні.

— Добре, піду сам пошукаю Ріну, — діловитим тоном повідомив Олег. — А ти спробуй зі своїм залізом розібратися!

Розділ 84

Краків, липень 1941. Постріл Арети запускає ланцюжок передбачених подій, від яких не всім вдасться порятуватися

Тато і мама не надто пручалися, коли Олесь сповістив, що мусять тікати. Дорогою він обіцяв їм усе пояснити, а тим часом хутенько пакував усе своє невибагливе майно. В професора теж того добра було небагато, лише мама, яка привезла з села купу смаколиків, ніяк не могла визначитися, що брати, а чого не варто.

Вночі через ту збиранину вони мало що спали, а вранці вийшли тихенько з будинку. Зсередини браму можна було відчинити без допомоги сторожа, Олесь намагався не робити галасу. Нехай думає, що вони вдома.

Вулиці були порожні, ніхто за будинком не стежив, у калюжах купалися горобці й голосно цвірінькали. Вони сіли до трамваю і поїхали на Варшавське передмістя. За їхньою новою адресою виявився невеличкий будиночок, оточений садом. Коли вони відчинили фіртку і увійшли на подвір’я, назустріч їм вибіг маленький песик і весело задзявкав. У вікні мигнула фіранка, а за хвилю їх зустріла старша пані. Олесь назвався, вона кивнула і повела за собою до хати.

— Можете розташуватися у цім покою, — вказала вона на вітальню. — Тут маєте канапу, відпочивайте. Для пана професора є стіл. Сніданок за пів години.

Олесева мама намагалася пояснити, що вони вже перекусили, але господиня не хотіла нічого чути і зникла на кухні. Проте Олесь чувся, як на голках. Його тягнуло до міста, він конче мусив довідатися, що з Аретою. Тому відразу після сніданку поквапився до редакції. Це було єдине доступне місце, куди могла надійти детальніша інформація.

Там гуло, як у вулику. Всі обговорювали вчорашній замах. Тільки й чулося: «Оберштурмбанфюрер Кессель! Оберштурм­банфюрер Кессель!» Редактор метушився і розкидав накази наліво й направо.

— Мірка! — гукав на всю горлянку. — Пиши колонку!

— Що писати? — питала реготуха Мірка.

— Що-що? Я тебе маю вчити? Загинув громадянин, патріот, справжній сім’янин і так далі... срали кралі. Міську! Шукай його фотку! Ми її публікували місяць тому... Нє, не ту, курва маць!

— Ту, де він з дружиною і дітьми?

— Йо! А ти шо став і баньки вилупив? — то вже до Олеся.

— Або що? Карикатура не пасує.

— Нє, нині без карикатур. І завтра теж. Малюй Віслу, а над нею похилені в зажурі...

— Верби? — підказав Олесь.

— Які в сраці верби? Де ти бачив там верби?

— А що?

— Міську? — гукнув він знову на весь голос. — Яка хулєра там росте над Віслою?

— Прошу пана редактора, над Віслою росте ружне бадилє і лози.

— Малюй лози, — махнув рукою редактор.

Олесь пішов малювати лози. Коли скінчив, з’явився Дан. Олесь згадав, як він недавно скаржився, що