Зигмунт Мілошевський - Безцінний

у своєму одномісному номері завбільшки з маленький гардероб або велику шафу, дивився у вікно на погнуту підпору і міркував, як це в дідька можливо, що в цій дикій країні готелем називають халупу, до якої годі доїхати на таксі, у номері, щоправда, є умивальник, але туалет і душ у коридорі.

Не треба бути генієм, міркував він, аби знати, що тут діється вночі. Гість встає й відчуває потребу. Чи це потреба вимити руки? Почистити зуби? Але ж ні, якщо він не страждає на обсесивно-компульсивний розлад, то прокидається серед ночі, як усі чоловіки, лише з однією метою — щоб відлити. Особливо в горах, де під вечерю випив зо три кухлі пива. Виповзає з ліжка й опиняється перед вибором. Чи увімкнути світло й шукати одяг, щоб блукати в холоді й темряві коридорами в пошуках туалету? Чи, може, ліпше відлити до умивальника і за мить повернутися під теплу ковдру?

Відповідь на це запитання не була складною. Тому Гермод не зміг примусити себе вимити в своєму номері руки й почистити зуби. Щоразу, коли наближався до умивальника, внутрішнім зором бачив привиди сотень членів, що звисали над його краєм і в нього відливали.

Він зітхнув і подумав, що вже недовго. Уже незабаром зможе залишити цю діру, яка вдає цивілізовану західну країну. Це смердюче смажениною бридке місто, яке вдає курорт. Цей переповнений парк середніх розмірів, який вдає гори. А передусім цей тимчасовий табір для біженців, який удає готель.

Ще раз глянув на погнуту підпору й подумав, що вся ця історія принаймні отримає красиву композиційну рамку, тут почалася й тут закінчиться. Кумедно.

Попри все йому не хотілося вірити, що він знову тут.

З

Не хотілося йому вірити, що він знову тут.

Уночі вирушили автобусом із Кракова і до дев’ятої були вже в Закопаному. Анатолю було цікаво, як його організм зреагує на вигляд місця, де недавно двоє людей загинули, можливо, тому, що він думав і діяв надто повільно. Усі втовкмачували йому інше, але Анатоль знав своє й передусім тому не дозволяв оприлюднити своє ім’я і свою роль. Не хотів, щоб його вітали з поразкою.

Але, виходячи з автобуса, відчув те саме, що й завжди. Приємна млість у грудях, викликане краєвидом засніжених, облитих сонцем гір на горизонті. І неприємний рефлюкс, кислий смак печії, спричинений контактом із Закопаним. Ненавидів це потворне й жадібне місто. Завжди старався якнайшвидше здолати відстань між вокзалом і межею національного парку, за можливості не даючи собі впарити несвіжий, нібито овечий сир, розбавлене водою пиво і шматок свинини, перетворений на грилі на підошву, а також ігноруючи те, що він називав «татро поло» і що було нудотною мішаниною ґуральщини і сільської танцювальної музики. У цьому місті шинок був на шинку, а він знав лише три адреси, де можна було добре поїсти. З яких фактично лише дві були в місті.

Третя — і перша з точки зору важливості у його короткому списку — це були власне Калятівки. Легендарна директриса, родом із далекої Любельщизни, поставила на домашню кухню й довела, що меню діє за тими самими правилами, що й усі інші сфери життя. Можна пробувати, можна експериментувати, привозити натхнення з найдальших куточків світу, але врешті переможе шляхетна класика. А калятівські страви були шляхетні. Від голубців і котлет, через біґос і феноменальні фляки аж до ґуральських варіацій у вигляді налисників з бринзою і ягнятини. У цих стравах було щось, що асоціювалося з походом на базар, з купівлею свіжих продуктів і приготуванням їх по-простому, так, як удома готується недільний обід для сім’ї.

Узяли таксі до Кузниць і вийшли біля нижньої станції канатної дороги. Цієї пори року за такої погоди й такої кількості снігу тут зазвичай юрмилися, штовхаючи одне одного, натовпи лижників, сноубордистів і звичайних туристів, які прагнули виїхати на гору. Бусики паркувались один за одним, сани як ніколи мали весь час клієнтуру, продавці кумедних шапочок і сувенірних барток збирали золоті жнива, а осципки і свинячі ошийки розліталися з розставлених грилів з такою швидкістю, ніби люди вперше за тиждень побачили їжу.

Тепер у Кузницях тхнуло мертвотою. Будівля закритої канатної дороги стояла покинута й темна, на вході було розтягнуто біло-червону пластикову стрічку, її розтріпані кінці сумно майоріли на вітрі. Навіть електронне табло, що показувало температуру внизу і вгорі й зазвичай діяло цілодобово протягом усього року, було вимкнуте, остаточний доказ клінічної смерті цього місця. Ніхто не міг сказати, коли дорога знову запрацює і чи взагалі запрацює. Свої слідства тут проводили прокуратура, залізнична комісія і сеймова комісія. Усі заважали одне одному й були згодні тільки в одному: у ненависті до керівництва Татранського національного парку, яке робило все, аби невдахи по життю, охочі пропіаритися з нагоди катастрофи, не затоптали парку.

Звісно, їх назвали зрадниками й російськими запроданцями, бо відколи було знайдено використані Гермодом російські камери, багато людей у Польщі не мали сумніву, що це був другий з довгої серії замахів, підготовлених спільно російським президентом і польським прем’єром.

Роботи слідчих не полегшував той факт, що служби постановили захистити найважливішого свідка, тобто Анатоля Ґмітрука, від політичної колотнечі. У зв’язку з цим у певних колах він був не героїчним офіцером, що прагне зберегти анонімність, а головним підозрюваним. Класичною стала фраза: «Якщо ви вважаєте, що офіцер спецслужб випадково з’явився на місці замаху на святій для польського народу татранській землі, улюбленій землі Івана Павла II, біля самісінького хреста на Гевонті, ну що ж, я вас сердечно поздоровляю».

Усі четверо проминули будівлю станції, пройшли під тросами канатної дороги й рушили вгору дорогою, що бігла між двох стін вкритих снігом смерек. Великі шапки на гілках здавались театральною декорацією, і можна було б подумати, що це пластмасові ґаджети, якби час від часу сніг не обсипався з дерев, утворюючи мерехтливу на сонці хмару сніжного пилу. Проминули захований між деревами монастир сестер альбертинок і завернули на вузьку стежку, яка мала довести їх берегом долини просто до готелю.

Ідеальний, просто казковий гірський день. І майор Анатоль Ґмітрук вбирав би цей день усім єством, якби не гнітюче передчуття смерті.

Нехай усе скінчиться, подумав він. Знайдемо тут щось чи ні, але нехай усе врешті закінчиться.

— Анатолю, скажи, я давно хотів тебе запитати. — Вони були вже близько від бази, коли Кароль зрівнявся з ним, трохи захекавшись від ходьби вгору. — Хто така Сильвія?

Навіть зупинився.

— Що?

— Якщо не хочеш, не відповідай. Але я пам’ятаю, що