Олександр Вікторович Зима - День на роздуми, Олександр Вікторович Зима

— До Ранчо дійшла чутка, що ви казково розбагатіли, — сказав Павло.

— Дивно, сер. Я вважала, що добре знаю вас, і була впевнена, ви належите до одинаків, з яких суспільство готує вождів або геніїв науки. Такі люди не думають про гроші.

— Про свої гроші, - швидко підказав Павло. — Я про них і не згадую, але мене обурило те, що ви, великий учений, спокусилися на гроші. Я любив вас за світлий розум. Я навіть був переконаний: ви — єдина жінка з таким розумом на планеті.

— Якби ці слова сказав Х’ю Вундстон, я знала б, що він цитує рядок з некролога, — журно усміхнулася Хілда.

Нараз їй захотілося розпитати Павла про те, як він почував себе під час дивовижного експерименту, який вона проводила, не думаючи тоді ні про Острожного, ні про Малькольна, ні про їхніх дружин, бо піддалася спокусі геніального відкриття інтелектуальних сеансів за допомогою радіозондів і тепер не знала, чи справді на її совісті була Малькольнова смерть, чи то був випадок одночасного озоріння двох учених, а з Маклареном сталася одна з трагедій, що постійно переслідує тих, хто відкриває людству нові енергії. А хто сьогодні страшніший для світу: вона зі своїм поневолювачем людського розуму чи Павло Острожний з хвилею збуреної води? Коли Острожний відкриє закон збурення матерії, тоді планета може просто сама себе перемісити, розриваючи земну кору.

— Містер Острожний, — надто офіційно звернулася Хілда. — Скажіть, ви ніколи не запитували себе: «Чи не приречений мій геній?»

— Я боюся, що не встигну зробити те, що повинен зробити.

— Ви, мабуть, підсвідомо боїтеся й за силу відкритої вами енергії?

— За ту енергію я спокійний, місіс Хілда. Я все частіше подумую про покійного Дейвіда Рассела. Спочатку я гадав, що його ідея про вічні акумулятори — просто фікція, а тепер розумію: Рассел був великим бізнесменом.

— На мою думку, вам треба займатися не акумуляторами майбутнього, а вирішувати проблему протиборства з штучними цунамі. Чи ви вже зможете зупинити вашу хвилю в реальних умовах світового океану?

— Ні, я цього не знаю, — відповів Павло.

— От бачите, — з переможним виглядом сказала Хілда. — Ви самі боїтеся власної дитини. Я хочу, як і ви, на завжди покінчити з страхом війни. І я вірю, війни не буде. У всякому разі, доти, доки я жива. Ви розумієте, про що я кажу?

— Про такі таємниці, міс, розповідають або смертникам, або своїм спільникам, — зробив несподіваний висновок Павло.

— Це віра вченого, сер…

— В Америці мені чомусь здається, що я перебуваю в стані величезної армії, яка вирішила взяти приступом усю планету, — сказав Павло.

— Я нічого поки не можу змінити. Мені вже навіть снилося, що бог послав мене до людей, щоб позбавити їх страху смерті. За це мене загнали під землю…

— Вам холодно, міс Хілда, — сказав і зняв з себе осінню куртку Павло. — Ви, напевне, рідко прогулюєтесь берегом річки.

— Так, я звикла до постійного клімату своєї лабораторії. Спасибі, сер. Скажіть, будь ласка, Гленду, щоб він розпорядився запалити камін у тій кімнаті, де ми з вами зустрілися. Ви пам’ятаєте ту кімнату в особняку Малькольна?..

— Переступати поріг будинку без запросин господаря якось не випадає. Навіть якщо ключ у кишені містера Гленда.

— Ви вгадали, — відповіла Хілда, тоскно поглядаючи на високий будинок з телескопічною антеною. — Ключ у кишені Гленда тому, що цей котедж тепер належить йому: на старість людині хочеться бути під небом і сидіти біля справжнього вогню.

Катя й Тійока займали просторі кімнати у верхній частині замку.

Там, де жила Катя, була кругла вітальня з стрілчастими вікнами крайньої вежі, з якої можна було оглядати широке плесо річки, огороджене з півночі старим лісом; і рівну дорогу, звужену вдалині й через те схожу на синювате лезо шпаги, яка ділила навпіл зелені руна озимої пшениці; і два старезні млини, що стояли на двох невисоких горбах; і дві, наче промиті течією, колії кривулькуватої дороги, що починалася від вілли й котилася, розгалужуючись, до обох млинів; і велике ранкове сонце, що сходило якраз навпроти лівого млина, а млинові крила, прогортаючи млу далини, розбризкували жаристе проміння, і Каті тоді здавалося, що і млин, і вона одриваються од землі й летять у блакитно-зелений світ. Було видно з четвертого вікна протилежну башту замку, де жила Тійока, і Катя щоранку вітала подругу веселим помахом руки, а потім вони ходили одна до одної в гості. З вітальні сходи вели на вищий ярус, де за білими високими дверима, оздобленими позолотою, була затишна спальня з широчезним ліжком, кріслом, дзеркалами й столом з шухлядками, де рябіло в очах від косметики, розрахованої на найвибагливіших модниць світу.

Сьогодні Катя встала раніше, щоб не проспати сходу сонця: їй треба було пересвідчитися, що прозоро-білий хітон з японського шовку, рекомендований Тійокою для костюма Джульєтти, під уранішнім промінням здаватиметься жовтогарячим, а на вилогах матиме блиск перламутру. Це була таємнича властивість японського шовку, витканого на маленьких кроснах за допомогою тонко вигнутого жіночого нігтя, який важив для ткалі чи не найбільше, і тому вона одягала на палець дерев’яний чохлик, оберігаючи свій ніготь-верстат від випадковостей. Коштував шовк шалені гроші. Катя, звісно, не могла запастися такою сумою, і тому сувій купив Роджерс Оулт в рахунок авансу, запевняючи Катю, що це дрібниця в порівнянні з тим золотим дощем, що впаде на неї, як тільки вона підпише угоду на гастролі.

Гра світла на шовку захопила Катю: «Невже цю красу справді виткали жіночі руки з блискучої павутинки?»

Катя з хвилюванням набирала номер телефону, доки не обізвався співучий голос Тійоки:

— Яке враження, Кет?

— То казка, моя люба. Чарівна казка…

— Чарівні ви, Кет. Я хочу вас бачити. І