Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

навпроти. Його вікна були відчинені, і Мегре бачив, як на кухні першого поверху поралась якась жінка.

Крізь глухий гомін вулиці іноді пробивалися інші, гостріші звуки — скрегіт гальм автомобіля, виття клаксона.

Обпаливши на спиртівці дзеркальце, Мелан взяв ще якийсь довгий блискучий інструмент і спокійно промовив:

— Ширше, будь ласка…

Він нахилився, так що його обличчя опинилося поруч із комісаровим, і немов у велику лупу Мегре побачив червонувату масну пористу шкіру, де-не-де поцятковану ластовинням.

Лікар мовчав. Відколи комісар зайшов до його кабінету, Мелан промовив лиш мінімум слів. Рухався він незграбно і невпевнено, як дуже боязка людина.

Холодним гострим інструментом рудий лікар почав торкатися комісарових зубів.

— Ви щось відчуваєте?

— Ні… — спробував вимовити Мегре з роззявленим ротом.

— А тепер?

— Ні…

— А тут?

Мегре нічого не відчував, бо справді зуби в нього ніколи не боліли. Поклавши свій інструмент, лікар узяв зі столу невеличкий молоток.

— Вам болить?

— Просто неприємно…

— Але гострого болю немає?

Комісар раптом упіймав себе на думці, що здивувала його самого, — в жодному разі не треба погоджуватися на укол. Він боявся. Так, він справді відчував страх, нехай невиразний і прихований, але тим не менш цілком реальний. Він напівлежав у кріслі, відкинувши назад голову, з широко роззявленим ротом, безпорадний, майже як полонений.

Чого він зайшов до цього будинку? Тому, що шукав людину, яка підступно напала на нього. Над ним тяжіла фраза, що її колись промовив Пардон:

— Скажіть, чи доводилося вам, відколи ви служите в поліції, зустрічати злочинця, по-справжньому злого… Викінченого лиходія!

Він марно перебирав у пам'яті десятки імен, намагаючись знайти того, кому було б потрібно скомпрометувати його, усунути зі свого шляху і кому було б водночас під силу вигадати і здійснити такий хитромудрий план, використовуючи як інструмент дівчину з порядної родини.

«Порядної?!» Що за дурниця! Які ж родини в такому разі слід вважати поганими?

Отже, він опинився тут лише тому, що мав підстави, хай і не дуже поважні, підозрювати рудого стоматолога. Але поки що Мегре марно намагався щось прочитати у холодних, вдвічі збільшених товстими скельцями окулярів блакитних очах. Обличчя лікаря з неправильними гострими рисами теж здавалося вилитим із бетону. З кожним його видихом комісар відчував запах згаслої сигарети.

«Кожна людина може стати вбивцею, якщо її спонукають до цього поважні причини…»

Мегре уперше промовив цю фразу колись давно, відповідаючи на запитання чи то Пардона, чи то якогось журналіста.

Хтось намагався скомпрометувати його, хотів, щоб його звільнили з посади комісара. Що, коли цей «хтось» — Мелан?

Минула майже ціла доба, відколи Мегре побував у префекта, але й досі він залишався на своїй посаді і навіть сам завітав до кабінету зубного лікаря… Звичайно, це не доказ, але…

Мелан дихав рівно, і окуляри без оправи, химерно збільшуючи його очі, робили його схожим на якогось фантастичного птаха.

Якщо припустити на мить, що він мав доволі причин, щоб наважитися на таку ризиковану витівку, як уся ця нічна операція з участю Ніколь, то чи не міг він також зважитися позбутися комісара у будь-який інший спосіб?

— Прополощіть рот і сплюньте…

Мегре послухався, весь час відчуваючи на собі холодний погляд лікаря, який нерухомо стояв поруч.

— У вас цілком здорові зуби, і вони аж ніяк не могли боліти… Якщо минулої ночі у вас справді були болісні відчуття з правого боку нижньої щелепи, то це, певно, початок гаймориту…

— І ви не можете нічого зробити?

— Вам доведеться звернутися до вашого терапевта. Він одвернувся, щоб упорядкувати свої інструменти, і Мегре не без труднощів вивільнився з крісла, що його лікар забув опустити. Ступивши крок до вікна, він побачив напівроздягнену Алін, яка палила сигарету, дивлячись на вулицю.

Він знав розташування кімнат у квартирі Манюеля і одразу збагнув, що Алін стояла біля вікна тієї комірчини, в якій її опікун проводив цілісінькі дні.

Мегре раптом відчув, як кров відлинула йому від обличчя і гострий бридкий страх стрілою пронизав серце.

— Скільки з мене? — прошепотів він.

— Це вам скаже секретарка…

Він знову опинився на сходах і на повні груди вдихнув прохолодне, з запахом цвілі повітря. Внизу на нього вже чекала іспанка, яка провела його до виходу і зачинила двері.

Якимось чудом інспекторові Люка пощастило знайти місце в затінку. Сидячи за кермом, він читав газету.

Мегре підвів голову. Алін у вікні вже не було. Вія перейшов вулицю і пірнув у під'їзд.

Діставшись на четвертий поверх, комісар подзвонив, якийсь час слухав муркотіння пилососа, поки нарешті двері відчинилися, і він зіткнувся зі старою прислужницею, котру якось уже бачив раніше.

— Ви до мосьє Пальмарі?

— І до мадемуазель Алін…

— Здається, мадам приймає ванну… Але заходьте. Він зайшов до салону і крізь відчинені двері заглянув до комірчини. Манюєль у шовковій піжамі сидів у своєму кріслі і слухав радіо. Помітивши комісара, він знехотя повернув вимикач.

— Ви знову…

Мегре перейшов до його кімнати. У вітальні, винюхуючи доріжки, хропів пилосос.

— Я хотів би поговорити з Алін.

— Вона щойно була тут…

— Я знаю. Я бачив її у вікні.

— Вона купається… Що вам від неї потрібно?

— Чесно кажучи, я ще не знаю…

— Послухайте, пане комісар… Я завжди був чемний з