Лариса Юріївна Копань - Пульсари

— То що ви хочете? — втомлено запитав професор, впевнившись, що хлопець даремно в лікарні часу не гаяв.

Напередодні екзамену Швидкому подзвонив Верхуша, попереджав, щоб складних запитань Віталію не задавали. «Він у нас штучний, колего. Це тріумф моєї школи, — тріщало в навушнику, немов на мідній блясі виконували портрет морського вовка з люлькою. — Ми вас, колего, не інформували, бо ви нездужали. Але тепер я можу вам сказати, що мої баби його виростили, як бог Єву». — «Бідні женщини! Тож-то на які хитрощі йдуть. Ви розбавте, Климе Гнатовичу, кафедру мужиками. Усе й нормалізується, — порадив Швидкий, а затим поцікавився: — Що це за нього всі просять? Навіть один Юрист клопотався. Ніби я не знаю того Вола, як карбованця, — він не одному викладачеві сала за шкіру залив». — «Помиляєтесь, колего, — запевнив Верхуша. — 3 цим парубком ви ще не зустрічалися. Хоч ваша кафедра теж нам допомагала його вирощувати — якісь чорні трубочки ми у вас робили, ротори на моторах ви нам балансували. А тепер хочете цьому штучному хлопцеві психіку розстроїти? Я вас прошу, колего, бути обережним. Я сподіваюся»… — У навушнику запищало жалібно й часто, ніби плакало поранене зайченя.

— То що ви хочете? — повторив запитання екзаменатор.

«Якщо він штучний, як усі в один голос запевняють, якщо він робот, — міркував Швидкий, — то це питання зіб’є його з пантелику, бо на нього існує безліч відповідей і без людської інтуїції правильної відповіді на даси».

— Я хочу, професоре, щоб світло і надалі пронизувало макове зерня за трильйонну частку секунди.

Відповідь насторожила екзаменатора. Він повертів у руках заяложену стару заліковку, перегорнув її листочки, на яких рясніли тільки трійки, знайшов і свої старі підписи, що розтяглися на дві п’ятирічки.

— Похвально, похвально, — роздумливо сказав Олег Іванович, — відповідь гідна справжнього інженера. А то кого не запитаю про бажання, то тільки й чую: «мені б четвірочку», «трієчку» або «стипендію». Ви ж мислите фізичними категоріями, — сказав, а сам подумав: «Щось і справді ненормальний, коли так вболіває за сталість світлової швидкості та незмінність таблиці множення».

— Я теж хочу ліквідувати свої заборгованості, професоре, так що не хваліть, — почав розвіювати версію штучності свого походження Віталик. — Поки мене по лікарнях зшивали, їх до біса набралося. Через провал у пам’яті й перерву у навчанні вимагають усе заново складати. Так що я теж хочу четвірочку… — Віталій похнюпився, сором’язливо зіщулився, наскільки це дозволяла статура гирьовика. Та знічення його було швидкоплинним. Ось на обличчі змигнула усмішка, хлопець випростався і почав виписувати на дошці триповерхові формули, коментуючи їх словами: — Я за те, щоб формула сірчаної кислоти не змінювалася. Мені прикро усвідомлювати, що Земля не є більше еталоном часу. І я не хочу, щоб світло рухалося швидше або повільніше. А то що ж це виходить? Позавчора мені дали одну програму для складання «хвостів», а сьогодні методистка сказала, що відбулася реформа і треба складати за новою.

«Нормальний хлопець, нормальний, — заспокоївся Олег Іванович. — Просто Верхуша на старість здитинів, і заслуги хірурга Пильнюка собі приписує. Ох, не дожити б мені до його віку… А я проти застою і заскорузлості, хлопче, — нехай швидкість світла міняється, а то скаже якийсь авторитет константу, не подумавши, а всі підтакують. Ні. Нехай все міняється згідно з діалектикою. А щодо лавчальних планів і програм — тут ти маєш слушність: вони повинні бути стабільними, як класична музика…»

— Аспіранти мені, професоре, пам’ять на імпортних електронних приладах відновлюють, — розповідав між тим Віталик. — Так вірите, не встигають бобіни перемотувати через оцю нестабільність. У мене вже одна рука, ось подивіться, — студент показав пучки, — постаріла від того, що без кінця кнопки натискаю.

«Природний хлопець, природний. Із заскоками, та в кого їх не буває», — подумав, а вголос мовив:

— Я з задоволенням ставлю вам «відмінно». І не лякають мене ваші попередні трійки, — професор потряс заліковою книжкою, — біда і вас навчила працювати. І ви змінилися, бо все, слава богу, міняється. Не обмежуйте тільки, раджу вам, швидкість світла, не стопоріть фотони — іще знадобляться.

Не встиг Олег Іванович поставити свій підпис, як відчинилися двері і в кабінеті залунала морзянка, — козиряючи та перепрошуючи, прямо на нього йшов невисокий на зріст міліціонер.

 — Іола Рожко, — хвацько козирнув він. — Професоре! Громадянина Вола вже час вести на процедури, — Іола показав чорний циферблат годинника. — Може, відкладете екзамен? Він іншим разом прийде.

— А… — Олег Іванович занімів од здивування. — А… хіба він під вартою?

— Наказано оберігати, як екземпляр великої наукової цінності. Дієта і прогулянки за програмою… У дві зміни працюю. Так що не порушуйте регламент.

— Та я що? Та хіба я? — вигрібався Олег Іванович, немов плавець, вперше кинутий у воду.

Віталик покірно чекав дальших подій.

— Ми, власне, вже закінчили… Ось лише автограф… Знає хлопчина предмет, не гріх і перезарахувати. Прошу. — Професор подав заліковку Віталикові й попросив його: — Зачекайте сержанта в коридорі.

Віталик слухняно вийшов.

— У чому він завинив?

— Не в провині суть. На нього мільйон витрачено, от і оберігаємо, щоб не пропав чи якогось лиха з ним не скоїлося. Я так думаю, — довірливо мовив Іола, — поки бухгалтерія мільйон не спише, доти й стерегтимемо, як речовий доказ тріумфу.

— От так діла! Уже й не розбереш, де наука, а де шарлатанство, де казка, а де дійсність. Ну то стережіть. Хлопець тертий, ще втече, коли старих дружків здибає.

Іолу ці слова немов ошпарили — крутонувся дзиґою і вискочив не попрощавшись. Перевів дух, лише коли громадянина Вола за руку схопив.

— Ох ти