Лариса Юріївна Копань - Пульсари

— Ви цього мені не кажіть. Куди подівся мільйон?

— Так людину ж вилікували, можна сказати виростили!

— Допустимо. Тоді в Міністерстві фінансів мені можуть показати оцей журнальчик. — Бухгалтер посунув до професора «Науку и жизнь», та, згадавши, що старий не читає цей шрифт, забрав назад. — Тут сказано, що за американськими цінами у людині міститься хімікатів на сорок — вісімдесят доларів, а є ще й дешевші люди.

— Ну й сказали! Ідеться ж про життя людське, а не про пересипання хімікатів…

— Ви авторитет, Климе Гнатовичу. І я вам вірю. Але це все на словах. А потрібен документ, потрібен товстий… є… змістовний звіт, відгуки на нього корифеїв, повідомлення в науковій пресі, обговорення в газетах… Отоді спишемо.

— Так не вірять же! Журналісти сміються, колеги знизують плечима.

— Отож, а ви хочете, щоб я на себе брав гріх, усе за чисту монету сприймав.

— Один автоматний постріл — це кухоль молока, — намагався виправдатися Верхуша, — артилерійський — це вже пара чобіт. Вартість середньої ракети — це якраз мільйон доларів, незалежно від того, куди нею тицьнули, — в запланований квадрат чи в небо до Гавриїла.

— Ви мені цього не кажіть. Зважте на моє становище: ваш хлопець з’їв увесь науковий бюджет. Я повинен мати докази, що народжений він досконалішим за прототип способом і що це потрібно було робити. Де речові докази? Де він сам?

— На стажуванні, у батьків на селі.

— Що? А як у колодязь упаде чи бугай задавить? — Головбух відкинувся на сидіння крісла й замотав головою, немов збирався витрусити воду з вуха. — Ну до чого ж ви, вчені, непрактичний народ! Отака безтурботність! Від дрібниці якоїсь може пропасти хлопець-не-хлопець, а чемодан з купюрами. Чим ви доведете тоді, що гроші пішли в діло? Мене судитимуть, вас судитимуть. А в мене діти! Старший ось вступати збирається… До речі, хотів з вами про конкурс порадитись… Негайно приставте охорону до свого штучного парубка! Я вам раджу, Климе Гнатовичу, як старий приятель. Я все вам підписував, жодного рахунку не відхилив… Чи ви думаєте, що я не вірю в науку? Та я її вважаю найпершою силою, якій рятувати світ.

— Про конкурс ще рано говорити. Не хвилюйтесь, допоможемо, — професор зрадів можливості змінити тему. — На біофізику нехай іде — ротори, електрика, радіація…

— Е ні. Я думаю, краще зоологія — хребетні якісь чи дріжджі. У нього здоров’я не дуже… Йому б до природи ближче… А звітик все-таки напишіть, І потовщий! Формул побільше, таблиць… Самі знаєте, не мені вас учити. Та хлопця стережіть. Не соромтесь і варту біля нього поставити. Отакий тріумф науки!

Відшуміли на планеті олімпійські пристрасті. Стали звичними поїзди на північ від Байкалу. У невагомості виростили цибулину. Дослідили, що Сонце гальмується планетами, тому обертається повільніше, ніж два десятки найближчих зірок, схожих на наше світило, і прийшли до гірко-веселого висновку: лише біля Сонця є така чудова Земля. Проте до більшості її закутків ця новина не пробилася, і життя там ішло по-старому: властолюбні реформатори, позбувшись кормчого, засудили до страти і рульову — авторку бездарної і нікчемної опери, слухати яку на колінах змушували майже чверть населення планети;

убили Джона Леннона з ансамблю «Бітлз», вождя хіпіозної молоді;

захопили військовими плавзасобами Персидську затоку;

переконалися на прикладі атомного центру в Багдаді, що знищення наукового закладу ефективніше за спалення книжок;

утворилася трійця, коли до отців атомної бомби Юліуса Роберта Оппенгеймера та водневої — Едварда Теллера приєднався таточко нейтронної «бебі» Самуель Коен. «Батьки» народу, його невсипущі сторожі і заступники, розпочали серійний випуск «чистої зброї» — отакі метаморфози відбувалися із святим словом «батько».

А еталон часу — планета, — як і раніше, намотувала на вісь секунди, хвилини, місяці, немов на її поверхні і не було стресових ситуацій. І ця стабільність руху Землі давала роботящим людям упевненість у скороминучості лиха, вселяла віру у перемогу над злом. Хоча… хід природного годинника теж критикується.

— Тривалість доби міняється у середньому на нуль цілих дві тисячних секунди за рік і водночас пливе на нуль цілих шістнадцять десятитисячних секунди за сто років, — зухвало заявив Віталій Віл прямо в обличчя професорові Швидкому, складаючи екзамен.

Олег Іванович сторопів: сам не пам’ятав таких цифр. З недовірою глянув на роздуті кишені модного вельветового костюма вечірника, котрий упевнено декламував стовпці цифр з фізичного довідника. Зовні хлопець мало відрізнявся від знайомого студента-дублера, який по кілька років сидів на кожному курсі. Лише потерті джинси замінені на «манчестер» у дрібний рубець та зухвалість ще з’явилася: відповідає без підготовки, так і креше крейдою по дошці.

— Наші успіхи, — декламує Віталій, — не були б такими відчутними, якби вчені не винайшли атомний годинник, що помиляється лише на одну трильйонну частку секунди.

— Шо-шо?

— На трильйонну, професоре. Квант світла за цей час пролітає відстань в одну третину міліметра.

Віталій зупинився, ніяково позираючи на викладача, — йому й справді було незручно, що той не знає таких істин. Проте від критики вчителя утримувався, пам’ятаючи настанови Психолога і його кілька разів повторювану притчу-повчання: «Відомо, що одна темпераментна володарка гірської країни знищувала своїх коханців. А чому? Щоб не було свідків її далеко не царської поведінки, — певне, у тієї жінки були збочення етичного плану. Та про це ми можемо лише здогадуватися… І тобі раджу не помічати, коли хтось чхає чи спотикається. Ти станеш великим металургом — у мене немає щодо цього сумніву, — так пам’ятай, що навіть Надфіль недолюблює Рашпіля. І не тому, що має дрібні зуби, а тому, що Рашпіль бачив, як