Жюль Верн - 20 000 льє під водою

— І ви це бачили? — спитав канадець. — Так, Неде!

— На власні очі?

— На власні очі!

— Де, хотілося б мені знати?

— В Сен-Мало, — незворушно відповів Консель.

— У порту? — іронічно посміхнувся Нед Ленд.

— Ні, в церкві, — відповів Консель.

— У церкві! — скрикнув канадець.

— Так, друже Нед! Це була картина, на якій був зображений саме такий спрут, про якого йде мова!

— Годі-бо! — сказав Нед Ленд і голосно зареготав. — Пан Консель глузує!

— Ні, — втрутився я, — Консель говорить правду. Я чув про цю картину. Але сюжет її взятий з легенди а ви знаєте, як треба ставитися до легенд у галузі природничої історії, особливо, коли йдеться про чудовиська. Тут уява людини не має меж. Адже ж розповідали не тільки про те, що спрути могли потягти за собою кораблі. Знайшовся один такий Олаус Магнус, який доводив, що він бачив спрута завдовжки з милю, який нагадував скоріше острів, ніж тварину. Розповідають також, що єпископ Нідроський збудував олтар на величезній скелі. Коли він закінчив служіння меси, скеля почала рухатися і попливла в море: скеля була велетенським спрутом.

— І це все? — спитав канадець.

— Ні, — відповів я. — Інший єпископ, Понтоппідан Берхемський, також розповідав про спрута, на спині якого міг розміститись і маневрувати цілий кавалерійський полк.

— Та й брехуни були, ці колишні єпископи! — похитав головою Нед Ленд.

— Нарешті, античні натуралісти розповідали про чудовиська, паща яких скидалася на затоку і які були такими великими, що не могли проплисти через Гібралтар.

— І ці не кращі за єпископів! — промовив канадець.

— Але чи є в усіх цих оповіданнях хоч крихітка правди? — запитав мене Консель.

— Ніякої, друзі мої. Тут немає навіть натяку на правду. А звідси до легенди чи казки один крок. Інколи уяві розповідача потрібний якщо не конкретний факт, то хоч привід. Не можна заперечувати, що існують кальмари і восьминоги величезних розмірів, але все ж таки вони поступаються перед китами. Аристотель, наприклад, доводив існування кальмарів завдовжки п’ять ліктів, тобто три метри десять сантиметрів. Наші рибалки часто зустрічали кальмарів близько двох метрів у довжину. В музеях Трієста і Монпельє зберігаються восьминоги завдовжки два метри. Крім того, відповідно до обчислень натуралістів, ці тварини, всього шість футів у довжину, мають щупальця завдовжки двадцять сім футів. І цього досить, щоб зробити з них страхітливих потвор.

— А в наші часи виловлюють їх? — спитав канадець.

— Якщо й не виловлюють, то в усякому разі моряки інколи зустрічають їх. Один з моїх друзів, капітан Поль Бос з Гавра, часто запевняв мене, що йому одного разу в Індійському океані зустрілося це велетенське чудовисько. Але найдивовижніший випадок, що не дозволяє більше мати сумнівів відносно існування цих величезних тварин, трапився у 1861 році.

— Який саме? — запитав Нед Ленд.

— А ось який. У 1861 році на північний схід від острова Тенеріфа, майже на тій самій широті, де ми тепер знаходимося, екіпаж вістового судна «Алектон» помітив велетенського кальмара, що плив недалеко на поверхні. Капітан судна Буге наблизився до тварини і атакував її гарпунами й рушничними пострілами, проте без особливого успіху, бо гарпуни й кулі пронизували м’яке тіло, немов желе. Після довгих і невдалих спроб екіпажеві пощастило накинути зашморг на тіло молюска. Петля ковзнула до хвостового плавця і там зупинилася. Тоді спробували витягти страховисько на борт корабля, але його вага була такою значною, що вірьовка розрізала його на дві частини, хвіст відірвався, і, позбувшись цієї прикраси, чудовисько зникло в морській глибині.

— Мабуть, це вже справжній факт! — сказав Нед Ленд.

— Так, безперечний факт, друзяко Неде. Тому цього кальмара запропонували назвати «кальмаром Буге».

— А якою була його довжина? — спитав канадець.

— Метрів шість, чи не так? — сказав Консель, уважно розглядаючи у вікно темні заглибини в скелях.

— Правильно! — відповів я.

— А чи не була його голова увінчана вісьмома щупальцями, які звивались у воді, немов гадюче гніздо?

— Саме так!

— А його банькаті очі були дуже великі?

— Так, Конселю!

— А чи не схожа його паща на дзьоб папуги, тільки велетенський дзьоб?

— Схожа, Конселю!

— Що ж, тоді, з дозволу пана, — спокійно обернувся Консель до мене, — якщо отой спрут не кальмар Буге, то, в усякому разі, один з його братів.

Я подивився на Конселя, а Нед Ленд кинувся до вікна.

— Яке страхіття! — закричав він.

Поглянувши у вікно, я не міг стримати гримаси огиди. Перед моїми очима повільно рухалася жахлива потвора, достойна того, щоб фігурувати в найстрашнішій легенді.

Це був колосальний спрут завдовжки вісім метрів. З великою швидкістю він наближався до «Наутілуса», не спускаючи з нас великих зеленкувато-синіх очей. Усі вісім рук його або, скоріше, ніг, які росли прямо з голови, що й дало йому назву головонога, вдвоє збільшували розміри його тіла і безперервно звивалися, немов гадюки на голові Медузи[103]. Можна було добре роздивитися всі двісті п’ятдесят присосків, розташованих на внутрішньому боці кожного щупальця у формі напівсферичної капсули. Іноді щупальця наче прилипали до нашого вікна. Паща чудовиська — роговий дзьоб, загнутий, як у папуги — відкривалась і закривалася вертикально. Язик, теж з якоїсь рогової речовини, озброєний кількома рядами гострих зубів, висувався, здригаючись, з-під цих жахливих кліщів. Яка примха природи! Пташиний дзьоб у молюска! Веретеноподібне й роздуте в середній частині тіло цієї тварини являло собою м’ясисту масу, що повинна була важити двадцять-двадцять п’ять тисяч кілограмів. Колір її весь час змінювався з дивовижною швидкістю, переходячи, залежно від стану роздратованості спрута, від сіро-блідого до коричнево-червоного.

Що дратувало цього молюска? Безперечно, присутність «Наутілуса», який був більший, ніж він сам, і на якого його щупальця з присосками та загрозливі щелепи ніяк не впливали. І все ж таки, які чудовиська ці спрути, якою живучістю наділила їх природа, яка могутність відчувалася в їхніх рухах!

Випадок звів нас з восьминогом, і я не хотів втратити нагоди уважно вивчити цього представника головоногих. Я подолав жах, який у мене вселяв цей спрут, і, взявши олівець, почав змальовувати його.

— Можливо, це той самий спрут, якого ловили на «Алектоні», — сказав Консель.

— Ні, — заперечив канадець, — бо цей цілий, а той утратив свого хвоста!

— Це не доказ, — зауважив я. — Хвости й щупальця цих тварин мають здібність відростати, і за сім років хвіст кальмара Буге міг уже, безумовно, знову вирости.

— В такому випадку, — сказав Нед, — якщо це не той самий восьминіг Буге, то, можливо, він знаходиться серед он тих!

Справді, у вікні правого борту з’явилося ще кілька спрутів. Я