Ю. Несбе - Спаситель

Вона поставила келих на стіл, стукнувши ним так, що дехто озирнувся. Харрі мовчки чекав.

– Ми поліцейські, Харрі. Стоїмо на варті закону, ми не судді. А ти, хай тобі грець, зовсім не мій особистий спаситель, второпав?

Харрі судомно зітхнув, провів зворотним боком долоні по очах, струшуючи сльози. Спитав:

– Ти договорила?

– Так. – Беата непоступливо глянула на нього.

– Я і сам до пуття не доберу, що змусило мене саме так вчинити. Мозок – дивовижна машина. Можливо, ти маєш рацію. Можливо, я посприяв тому, що трапилось. Але маю зізнатись, що я діяв аж ніяк не заради твого спасіння, Беато. – Харрі нахильці допив каву й підвівся. – А задля власного.

За кілька святкових днин, між Різдвом та Новим роком, дощем геть-чисто промило вулиці, сніг зійшов. Настав Новий рік з несильним морозцем й легеньким пухким снігом, зима наче розпочалася знову, більш вдало. Олег отримав подарунок – нові гірські лижі, й Харрі поїхав з ним на лижню Віллерлейпа й для початку показав, як розвертатися. На третій день у машині дорогою додому Олег спитав, чи скоро вони випробують ворота.

Біля гаража стояла автівка Лунн-Хельгесена, тому Харрі, висадивши Олега біля під’їзної дороги, поїхав додому. Ліг на канапі й, уп’явшись поглядом у стелю, почав слухати платівки. Старі.

На другому січневому тижні Беата повідомила, що вагітна й що малюк, її та Халворсена, народиться на початку літа. Задньою думкою Харрі дивувався, що часом геть сліпим став.

Загалом у січні Харрі мав удосталь часу на роздуми, адже частина людства, що мешкала в Осло, наче вирішила взяти перерву й не вбивати одне одного. Тож і міркував, чи не перевести Скарре у кабінет 605, в Учнівську комірку, замість Халворсена. І розмірковував, як учинити з рештою власного життя. Й міркував, чи дізнається колись людина, чи правильно й справедливо чинила протягом свого життя.

Лише наприкінці лютого він забронював квиток до Бергена.

У місті на семи пагорбах досі стояла осінь, снігу й близько не було, а на Фльойєн Харрі не покидало відчуття, що їх огорнули ті самісінькі хмари, що й минулого разу, коли він приїздив. Б’ярне він знайшов у місцевому ресторані.

– Кажуть, ти тепер увесь час тут просиджуєш, – сказав Харрі.

– Я чекав, – відповів Б’ярне Мьоллер, допиваючи пиво. – Ти не надто квапився.

Вони вийшли надвір, стали коло балюстради на оглядовому майданчику. Мьоллер наче зблід та змарнів ще більше, ніж минулого разу. Погляд ясний, а от обличчя набрякле, руки тремтять. Харрі скорше звинувачував пігулки, ніж спиртне.

– Я не одразу збагнув, що ти мав на увазі, – мовив Харрі. – Коли ти казав, що треба відстежити гроші.

– Хіба я помилявся?

– Звісно, не помилявся. Але я спершу вважав, що ти про моє розслідування казав. А не про себе.

– Я мав на увазі все, Харрі. – Вітром то кидало довгі пасма волосся в обличчя Мьоллера, то здмухувало убік. – До речі, ти не розповів, чи вдовольнився Гуннар Хаген розкритою справою. Чи то пак – нерозкритою.

Харрі знизав плечима.

– Давид Екхоф та Армія спасіння уникли болісного скандалу, котрий, можливо, нашкодив би їхній репутації й роботі. Алберт Гільструп втратив єдиного сина, невістку й контракт, який, найпевніше, врятував би сімейний статок. Софія Михолеч з родиною повертається у Вуковар. Вони отримали допомогу від нового тамтешнього доброчинця й зведуть собі оселю. Мартіна Екхоф зустрічається із молодиком на ім’я Рікард Нільсен. Коротше кажучи, життя йде своїм плином.

– А ти? Зустрічаєтесь із Ракеллю?

– Час від часу.

– А що той лікар?

– Я не надто розпитую. Самотужки впораються.

– Вона прагне твого повернення, хіба ні?

– Як на мене, вона хотіла б, щоб я спромігся жити так, як живе він. – Харрі щільніше застебнув куртку й, примружившись, дивився на місто, що розкинулось перед ними. – Часом я і сам цього хотів.

Запала тиша.

– Я поніс годинник Тома Волера до молодого годинникаря, який знається на таких речах. Пригадуєш, я минулого разу розповідав, як мене змучило жахіття, пов’язане з «Ролексом», котрий неугавно цокав на відтятій руці Волера?

Мьоллер кивнув.

– Мені все пояснили, – вів далі Харрі. – У найдорожчих у світі годинниках ходом керує система «Турбійон», що має частоту двадцять вісім тисяч коливань на секунду. Тому секундна стрілка ззовні плавко ковзає циферблатом. А механізм такий, що цей годинник цокає гучніше за решту.

– Так, «Ролекс» – пречудовий годинник.

– Але Волер використовував марку «Ролекс» як прикриття. Насправді його годинник – це «Ланге-один Турбійон». Один зі ста п’ятдесяти існуючих зразків. Така сама серія, як і у твого подарунка мені. Останній раз, коли такий годинник виставляли на аукціоні, стартова ціна сягала трьох мільйонів крон.

Мьоллер кивнув, його обличчям наче промайнула легка посмішка.

– То так ви самі собі платили? – спитав Харрі. – Годинником за три мільйони?

Мьоллер, застебнувши пальто, підняв комір.

– Вони майже незмінні за вартістю і не так впадають в око, як дорогі автівки й коштовні витвори мистецтва. Їх легше провести контрабандою, ніж готівку, й відмивати немає потреби.

– Й годинники зазвичай дарують.

– Саме так.

– То що ж трапилось?

– Це довга історія, Харрі. Й достоту, як і більшість трагедій, розпочалася вона з добрих намірів. Нас було кілька чоловік, і кожен прагнув докласти свою частку. Навести лад там, де правове суспільство зазнало невдачі. – Мьоллер надяг чорні рукавички. – Дехто стверджує, що безліч злочинців виходять на свободу саме тому, що законодавча система подібна до мережі з великими комірками. Але це помилкове порівняння. Навпаки, мережа ця тоненька, комірки в ній дрібненькі, тож вона виловлює дрібноту, а натиску крупної риби не витримує, розриваючись. Ми прагнули стати другою мережею, сіткою, яка втримуватиме великих акул. Серед нас було чимало не лише поліцейських, але й юристів, політиків, чиновників, котрі бачили, що наша соціальна структура, законодавча й правова система зовсім не готові протидіяти міжнародній організованій злочинності, яка ринула у країну, коли ми повідкривали кордони. Поліція не мала вдосталь повноважень, щоб на рівних грати з порушниками закону. Тому аж до оновлення законодавства доводилось діяти нишком.

Мьоллер хитав головою й пильно вдивлявся у поволоку туману.

– Утім, там, де все щільно закрито й втаємничено, завжди проростає корінням гнилля. Саме так і трапилось з нами: спершу ці бацили навіяли нам, що треба завозити контрабандою зброю, аби не дозволити, щоб супротивник переважав у цій царині. Ба більше: ми почали згодом продавати зброю, щоб мати кошти на фінансування своєї діяльності. Безперечний парадокс: ті, хто протестував, швидко збагнули, що гнилля взяло гору. Потім ми почали отримувати подарунки. Спершу незначні. Буцімто як заохочення, стимул. Але насправді це був лише черговий етап розпаду, корупція, котра непомітно засмоктує тебе