Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

принаймні здавалося їй, і певною мірою хвилювання було її щире, інакше їй не було чого прибільшувати.) Сванн подобався їй тоді. Ми тремтимо лише над собою або над тими, кого любимо. Коли наше щастя від них уже не залежить, як легко, як невимушено нам дихається при них! Нині у розмовах з ним, у листах до нього Одетта не вживала більше тих слів, за підмогою яких намагалася створити собі ілюзію, ніби він належить їй, не шукала приключки ввертати: «мій», «моя», «моє», коли йшлося про нього: «Ви — мій скарб, я свято бережу аромат нашої приязни», — не говорила про прийдешність, не говорила навіть про смерть як про те, що чекає їх обох. Тоді на все, хай би що він їй сказав, вона відповідала, надпориваючись: «О, ти не такий, як усі!»; дивлячись на його довгасту, трохи голомшиву голову (ті, хто чув про його успіх у жінок, казали: «Врода у нього не класична, але, бачте, він шикарний: ця зухвалість, цей монокль, ця усмішечка!»), вона, може, більше бажаючи зрозуміти, що він за один, ніж мріючи стати його коханкою, зітхала: «Аби ж знаття, що криється в цій голові!» Тепер на кожне слово його вона відгукувалася то роздратованим, то поблажливим тоном: «Ох, та коли ж ти нарешті станеш таким, як усі люди!» Дивлячись на його голову, яка лише трохи постарішала від клопотів (нині всі в силу тієї самої властивости, через яку люди, прочитавши програмку, здогадуються про задум частини якоїсь музичної п'єси або, познайомившись з ріднею дитини, вгадують, на кого вона скидається, висновували: «Що він страшилище, цього не скажеш, але, бачте, він кумедний; цей монокль, ця зухвалість, ця усмішечка!» — висновували, проводячи у палкій своїй уяві невидиму грань між розмежованими відстанню на кілька місяців головою щасливого коханця і головою рогоносця), вона вигукувала: «Ох, якби переробити цю голову, вкласти у цю голову більше розсудливости!»

Завше готовий вірити в те, що його прагнення здійсненна річ, — якщо тільки Одетта подавала йому бодай якусь надію, — Сванн ловив її на слові.

— Ти можеш, варто тобі лише захотіти! — казав він їй і намагався переконати її, що втихомирити його, керувати ним, заохочувати його до роботи — завдання шляхетне, якому інші жінки залюбки присвятили б усю свою снагу, хоча істини ради слід зауважити, що якби вони справді заходилися спевняти такий шляхетний обов'язок, то Сваннові це показалося б безцеремонним і нестерпним замахом на його свободу. «Виходить, вона бодай трошечки, а кохає мене, інакше вона не прагнула б переробити мене, — міркував він. — Щоб переробити, їй доведеться частіше зустрічатися зі мною». Таким чином, у цьому докорі, звернутому до нього, він знаходив доказ її інтересу, може, кохання до нього, і справді, вона нині так мало сподобляла його кохання, що він мусив дивитися на заборони, які вона накладала на нього, як на свідчення її кохання. Якось вона заявила, що їй не до вподоби його візничий, він, на її думку, не дуже справний і не дуже шанобливий до нього. Вона відчувала, що Сванн прагне почути з її уст: «Не їздь з ним до мене», — як прагнув би, щоб вона його поцілувала. Тому, бувши в доброму гуморі, вона це йому сказала: він був розчулений. Ввечері, розмовляючи з паном де Шарлюсом, розмова з яким була йому приємна, бо він міг говорити з ним про Одетту відкрито (нині, навіть коли Сванн спілкувався з тими, хто Одетти не знав, його випадкові зауваження так чи інакше стосувалися її), він вирік:

— Але я думаю, що вона мене кохає. Вона така лагідна зі мною, все, що я роблю, її неабияк цікавить.

Якщо Сванн вирушав до неї, то, захопивши до екіпажу когось із друзів, який казав йому дорогою: «Еге, на передку в тебе не Лоредан?» — з якою меланхолійною радістю він йому відповідав:

— Авжеж ні, сто чортів! Признаюся тобі: я Лоредана не беру, коли їду на вулицю Лаперуза. Одетта не любить його, вона вважає, що він мені не підходить. Що тут поробиш: жінки примхливі. Вона б рвала і метала. Атож, спробував би я тільки поїхати з Ремі! Вона дала б мені перцю!

Те нове, що демонструвала нині Одетта у ставленні до Сванна: байдужість, недбальство, дратівливість, — звичайно, завдавало йому болю, але то був біль уже не так добре усвідомлюваний, оскільки Одетта байдужіла до нього поступово, день у день, отож лише наочно зіставивши, якою Одетта була колись і якою стала тепер, він міг би виміряти глибину цієї зміни. Ця зміна була його глибокою, потаємною раною, яка боліла йому день і ніч, і щоразу, коли Сванн відчував, що думки його надто близько підходять до неї, він квапливо спрямовував їх в інший бік з побоювання, як би вони не роз'ятрили її. Він часто говорив собі: «Колись вона кохала мене дужче», — але ніколи не малював собі картини тих часів. У себе в кабінеті він уникав дивитися на секретер, він обминав його, бо в шухляді секретера була схована хризантема, подарована йому Одеттою першого вечора, коли він одвозив її додому у своєму екіпажі, і листи, де вона писала: «Чому ви не забули у мене і свого серця? Я ні за що вам його не повернула б!», або: «В будь-який час дня і ночі, коли вам захочеться побачити мене, дайте мені знати і розпоряджайтеся мною як вам заманеться», — ось так і в нього в серці було місце, до якого він ніколи не дозволяв наближатися своїм думкам, не давав їм проходити поряд, а змушував збиватися на манівці якихось довгих міркувань: там домували спогади про щасливі дні.

А проте такі ретельні заходи перестороги пішли з вітром на одному великосвітському зібранні.

Це сталося у маркізи де Сент-Еверт на останньому з даних нею у тому сезоні музичних вечорів, куди вона запросила артистів, які згодом виступали в її доброчинницьких концертах. Сванн хотів побувати і на попередніх, але він ніяк не міг зібратися; коли він переодягався, щоб іти на той вечір, до нього завітав барон де Шарлюс і запропонував вирушити до маркізи разом, якщо Сваннові в його товаристві буде веселіше. Проте Сванн відповів йому так:

— Можете не сумніватися, що цим би ви мені зробили неабияку втіху. Але ще більшу втіху ви зробите мені, якщо підете зараз до Одетти. Ви уже бачили не раз, який чудовий вплив ви на неї справляєте. Здається, сьогодні вона нікуди не збирається, хіба тільки до кравчині, і, звісно, буде дуже рада,