Томас Манн - Сповідь афериста Фелікса Круля

скринь, а тому у всіх були трохи гордовиті, хоча й жваві обличчя, сповнені гідности, що виглядало досить зворушливо; юрба текла поважно, так мені, принаймні, здавалося, без галасу й сварливих вигуків, у напрямку до Кампо Пекено.

Звідки це дивне почуття збентеження впереміш зі співчуттям, святобливости й ледь меланхолійної веселости, яке охоплює тебе від вигляду святково піднесених та поєднаних урочистим настроєм юрб народу? У цьому є щось далеке, первозданне, що будить глибоку повагу, але також і тривогу.

Погода стояла ще літня, сонце яскраво світило, виблискуючи на мідних облямівках ціпків, на які спиралися, йдучи здалеку, чоловіки. Вони були вдягнені в строкаті шарфи й капелюхи з широкими крисами. На жінках — сукні з накрохмаленої до блиску бавовняної тканини, облямовані на ліфах, рукавах та подолах золотою й срібною ажурною тасьмою. У декого у волоссі були високі іспанські гребені, а поверх них іноді ще й вуалі з чорних або білих мережив, що спадали з голови на плечі, — так звані мантильї. Те, що їх носили селянки жінки, мене не дивувало, але коли переді мною постала донна Марія-Пія — звичайно, не в накрохмаленій ситцевій сукні, а в елеґантному туалеті, але також у мантильї поверх високого гребеня, — я, маю визнати, був приголомшений. Та оскільки вона не вважала за потрібне відзначити усмішкою такий етнографічний маскарад, я теж не усміхнувся й тільки ще поштивіше схилився до її руки. Мантилья надзвичайно пасувала їй. Промені сонця, проникаючи крізь тонке плетене мереживо, відкидали філігранні тіні на її щоки та велике, суворе й по-південному бліде обличчя.

Зузу була без мантильї. Але в моїх очах і чарівні пасма чорного волосся, що спадали на вуха, були достатньою національною ознакою. Зате вдягнена вона була навіть темніше, ніж мати, ніби для обідні, чоловіки, професор і дон Міґель, який прийшов пішки й, поки ми обмінювалися взаємними привітаннями, приєднався до нас, були в строгих костюмах — чорний сурдут і циліндр, тоді як я залишався у звичайному своєму синьому костюмі в світлу смужку. Це видавалося трохи genant,[209] але недосвідченість іноземця заслуговувала на поблажливість.

Я звелів погоничеві їхати парком, а потім через Кампо ґранде — такий шлях був спокійніший.

Професор і його дружина сіли на заднє сидіння. А я із Зузу — навпроти них, тоді як дон Міґель поруч з кучером. Ми їхали мовчки, лише зрідка перекидаючись словами, що головним чином було викликано надзвичайно поважною, навіть манірною поставою сеньйори Марії, яка, здавалося, засуджує будь-яку балаканину. Її чоловік один раз звернувся до мене з якимось незначним запитанням, але я, ніби питаючи дозволу, мимоволі підняв очі на цю суворо урочисту жінку в іберійському уборі й відповів йому якомога стисліше. Сережки з підвісками з чорного бурштину погойдувалися в її вухах при легких поштовхах повозу.

Скупчення екіпажів біля входу до арени було неймовірне. Наші коні повільно пробиралися до під'їзду крізь цей тлум. Потім нас прийняв величезний цирковий намет з його перегородками, балюстрадами й високим амфітеатром, де лише зрідка можна було помітити порожнє місце. Чергові з бантами на плечі провели нас на тіньовий бік, і ми вмостилися — не дуже високо — над жовтим колом арени, посипаної тирсою й піском.

Велетенський амфітеатр швидко заповнився аж до най останнішого місця. Кукук анітрохи не перебільшив, розповідаючи мені про мальовничу велич цього видовища. В яскраву картину цирку, здавалося, була вписана вся нація, навіть високопоставлена публіка на тінистій стороні вже самим своїм виглядом намагалася, нехай боязко й сором'язливо, злитися з народом, що був там, на сонці.

Деякі панії, в тому числі іноземки, як, наприклад, пані де Гюйон і княгиня Маврокордато, хизувалися високими гребенями й мантильями, інші, наслідуючи національний стрій селянок, мали сукні, облямовані золотою й срібною тасьмою, а строгий одяг чоловіків був ніби знаком уваги до народу чи, принаймні, до народности святкування.

У велетенському цирку панував радісно вичікувальний, але стриманий настрій, навіть на сонячному боці він помітно відрізнявся від звичайного настрою черні, що почувається як вдома на «світських» стадіонах і спортивних трибунах. Нетерпляче збудження, що я його поділяв з усією масою глядачів, які дивились на поки що порожній круг арени, — жовтий її покрив незабаром мав запарувати червоними калюжами крови, — явно стримувалося усвідомленням майбутнього священнодійства. Музика на мить вщухла, і замість якоїсь концертної штучки мавритано іспанського штибу оркестр заграв гімн, тільки-но принц, сухорлявий чоловік із зіркою на сурдуті й хризантемою в петлиці, та його дружина в мантильї з’явилися в ложі. Всі підвелися з місць і зааплодували. Те саме відбулося й трохи згодом на честь зовсім іншої людини.

Вихід принца й принцеси відбувся за одну хвилину до третьої. Коли годинник почав бити, велика середня брама розчинилася під невщухаючу музику, пропускаючи процесію акторів, попереду якої були три мечоносці з аксельбантами на коротких болеро, в розшитих вузьких штанях, що доходили до половини литок, в білих панчохах і туфлях із пряжками. За ними — бандерильєри, що тримали в руках загострені, прикрашені строкатими стрічками бандерильї, й так само пишно вдягнені капеадори з вузькими чорними краватками, що звисали на сорочках, й червоними плащами, перекинутими через руку. За бандерильєрами з’явилась кавалькада пікадорів, озброєних піками, в капелюхах з майоріючими стрічками, на конях, стьобані попони яких, на кшталт матраців, затуляли груди й боки, і, нарешті, уквітчана та прикрашена стрічками упряж мулів замикала кавалькаду й рухалася жовтою ареною просто до ложі принца, де вся процесія розпалася, після того як кожен її учасник зробив шанобливий уклін. Я запримітив, як хрестилися деякі тореадори, коли прямували до захисних бар'єрів.

Маленький оркестр знову замовк, раптово, на напівтакті; почувся самотній і пронизливий звук сурми. Тиша навкруги була німотна. І тут з низьких воріт, яких я раніше не зауважив і які нараз розчинилися, вискакує й мчить — я перейшов тут на теперішній час, тому що знову наче на власні очі бачу все це, — мчить щось стихійне — бик, чорний, важкий, могутній з вигляду, — непереборний клубок сили, що вбиває, сили, в якій давні народи побачили б богозвіра, звіробога; грізно зиркають його очиці, роги вигнуті на кшталт тих, з яких пили наші предки, але вони міцно вросли в його широкий лоб і стирчать із заломленими догори кінцями та несуть невідворотну смерть. Він рветься вперед, зупиняється, впершись передніми ногами, з люттю дивиться на червоний плащ, який один з пікадорів, догідливо зігнувшись, волочить по піску арени, кидається на цю червону пляму, свердлить її рогами,