Invisibility mask - Похибка другого типу, Invisibility mask

— Тут Даміан, Лео… — прошепотіла вона, намагаючись вивернутись.

— Він зайнятий місією. Створює млинцевий апокаліпсис, — я знову поцілував її, цього разу трохи нижче в ключицю. Вона здригнулась і майже непомітно всміхнулась.

— Ти справді збираєшся влаштовувати це просто вранці, на фоні борошняної війни?

— Ні. Я збираюсь зробити вигляд, що нічого не чую, забрати Дама у ванну, а потім… можливо, дуже ретельно витру борошно з твоєї шкіри після сніданку. В будь-якому місці, яке побачу.

— Ти нестерпний, — її очі блищали, але вона вже не тікала. Лише потягнулась до мене й залишила короткий поцілунок на моїх губах.

— І твій, — відповів я, притискаючи її ще раз.

Даміан у цей момент, схоже, перемкнувся з млинців на Оскара й намагався "пригостити" собаку сирим тістом.

— Окей. Рятувальна операція починається, — я зітхнув, забираючи сина на руки. — Один Даміан до ванної. Один Оскар до прибирання. Одна чарівна жінка — до кави.

— Я тебе кохаю, — прошепотіла Арі, коли я вже відходив.

Я зупинився, обернувся, затримався лише на секунду.

— І я тебе, Янголе. Завжди. 

Нам справді не завадило б трохи прибрати кухню перед приходом Мерлін. Але зараз у мене була важливіша місія — привести до ладу нашого борошняного воїна.

Останній рік Даміан жив у фазі «я сам». І приймання ванни, звісно ж, теж входило до переліку його «самостійних» справ. То ж мені нічого не залишалося, як зручно вмоститися на килимку біля ванни й спостерігати, як мій син грається у пінній фортеці з качками, акулами, піною і, здається, цілим сюжетним лінійним розвитком.

— Думаєш, мамі вже краще? — запитав він, занурюючи свою жовту качку під воду, а потім з сумнівом поглянув на мене.

— Звісно, вона в порядку, синку. Їй дуже допомогли твої млинці, — я посміхнувся.

— А чому вона була сумна? Це через мене? — його очі потемнішали, а щоки злегка опустились.

Чорт… серце трохи стислося. Він був занадто малий, щоб нести на собі такі думки, але достатньо розумний, щоб усе помічати.

— Зовсім ні, милий, — я простягнув руку, провівши пальцями по його мокрому лобику. — Просто є такий період. Він буває у багатьох людей. І він минає.

— Період?.. — він замислився, задумливо підняв брови. — А що зробити, щоб цей період пройшов?

Коли я витягнув його з ванни, він одразу поклав голову мені на груди, ніби шукаючи відповідь не лише в словах, а в самій моїй присутності. Я закутав його в рушник, обійняв, притиснув.

— Хм… є лише один варіант, моє маленьке дʼяволенятко, — я дістав фен і вже збирався його вмикати, але Дам притримав мене за руку.

— Який?

— Якщо твоя мама завагітніє — цей період пройде, — я сказав це напівжартома, але з тією часткою серйозності, яка змушує дитину на мить завмерти.

Його очі розширились, ніби я тільки що відкрив йому секрет Всесвіту.

— Справді?.. І вона більше ніколи не буде сумною?

— Ну… — я на секунду замовк, бо чесна відповідь мала бути складнішою. — Вона, можливо, іноді буде втомленою. Або сердитою. Але вона точно буде щасливою. Бо любов множиться, коли з’являється ще одне серденько в нашій родині.

— Тоді… зроби так, щоб вона була вагітна! — заявив він гордо.

Я завис. Просто… завис.

— Це… не зовсім так працює, Даміане.

— А як тоді? — його очі знову звузились у той знайомий, зосереджений погляд, який він використовував щоразу, коли хотів докопатись до істини.

— Твоя мама також має бути готова до цього. І ти також, — я знизав плечима, готуючись до нового нескінченного списку «чому» і «а якщо».

— Я готовий! — гордо відповів він, наче я тільки що запропонував йому вступити до лав супергероїв. — А я можу обрати, кого хочу?

— На жаль, ні, — усміхнувся я. — А кого би ти хотів?

— Хм… — він задумався, притискаючи рушник до вух. — Не знаю. Якщо мама більше не буде сумною, то це не має значення.

Я мовчки кивнув, відчуваючи, як ця відповідь щемить десь під ребрами.

— Добре. Нам залишилось лише вмовити твою маму. Але поки що це буде наш маленький секрет, добре?

— Домовились! — він витягнув мізинець, і я зітхнув, скріплюючи наш імпровізований пакт.

— А тепер, ходімо сушити твоє волосся, синку.

Я взяв фен, і ми вдвох присіли перед дзеркалом. Він спостерігав за своїм відображенням з тим самим виразом обличчя, що й я в дитинстві — трохи здивування, трохи гордості, і купа думок, яких ще не вимовиш уголос.

Його щоки були ще рожевими після теплої води, очі блищали. Маленький, але такий глибокий. Іноді він був наче ліхтарик, який підсвічував у мені те, чого я сам у собі боявся — м’якість. Слабкість. Ту частину мене, яку Арі поступово розблоковувала щодня.

Малюк знову щось мугикав під ніс, крутився, торкався мого плеча, але все ще сидів притиснутий, як кошеня. Я провів пальцями по його волоссю й ловив себе на думці, що він уже став достатньою причиною, аби хотіти ще.

Не тому, що нам чогось бракує. А тому, що серце вже не боїться бути повним.

Я вимкнув фен, обережно поклав його на полицю й підняв Даміана на руки.

— А тепер ти — офіційно чистий, сухий і на 100% готовий до сніданку, — сказав я.

— А на скільки відсотків ти готовий вмовляти маму? — пробурмотів він мені на вухо, ховаючись у моє плече.

Я розсміявся, несучи його з ванної.

— На всі сто, агент Дам. Але для початку… твоя мама має хоча б закінчити пити свою каву.

Коли я спустився на кухню з Даміаном, Арі сиділа за столом у все тій самій моїй футболці, з підвернутими ногами й чашкою кави в руках. Її волосся було розтріпане, як і раніше, але обличчя вже світилось тією м’якою, післясніданковою тишею, яка завжди приходить після ранкової бурі.

Оскар спав під столом, повністю вкритий борошном. Даміан опустився поруч із ним, проводячи пальцями по його вухам і прибираючи борошно.

— Вони змовились, — пробурмотіла Арі, не відриваючи погляду від сина.