Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

«Я думаю, що все буде добре», — виправився Міллер. Чоловік

усвідомив, що сприймає цю ситуацію так, наче він досі

всередині, наче він — гвинтик цієї машини. Тепер усе було не

так, і наслідки могли виявитися невтішними.

— Він за нами стежив, — сказала жінка Голдену. А тоді

повернулася до Міллера: — Ти за нами стежив.

— Це правда, — зізнався Міллер.

Йому здалося, що його слова позбавлені гіркоти, але

кремезний здоровань похитав головою.

— Капелюх твій. Виділяється.

Міллер скинув свій поркпай із вузькими крисами і заходився

розглядати. Звісно, його помітив саме здоровань. Решта троє

були аматорами, хоча й талановитими; Голден, як пригадував

Міллер, прослужив якийсь час на Флоті ООН. Але Міллер

готовий закласти добрі гроші на те, що досьє на здорованя

виявиться найцікавішим.

— Чому ти за нами стежив? — запитав Голден. — Тобто, ми

вдячні, що ти пристрелив того типа, який хотів пристрелити нас, але відповідь на перше запитання я все одно не проти почути.

— Хотів із вами поговорити. Шукаю тут декого.

Пауза. Голден посміхнувся.

— Шукаєш когось конкретного?

— Людину з екіпажу «Скопулі», — відповів Міллер.

— «Скопулі»? — перепитав Голден, але, поглянувши на жінку, зупинився. Він точно щось знав. «Скопулі» для Голдена означав

більше, ніж Міллер міг дізнатися з новин.

— На тому судні не було нікого, — сказала жінка.

— От лайно! — подав тремтячий голос чоловік за диваном. Це

були його перші слова, відколи стрілянина закінчилася, і він

повторив їх п’ять чи шість разів поспіль.

— А ви що? — поцікавився Міллер. — «Доннаджер» викинув

вас на Тайко, а тепер ви тут. Яку маєте справу?

— Звідки ти це все знаєш? — недовірливо подивився Голден.

— Це моя робота. Колишня робота.

Відповідь, схоже, не задовольнила землянина. Кремезний

велетень став за спиною Голдена, і на його доброзичливому

обличчі читалося: «Жодних проблем, друже, допоки ти

проблем не створиш, а от тоді чекай на неабиякі проблеми».

Міллер кивнув — чи то здорованеві, чи самому собі.

— Я мав розмову з агентом ОПА, який розповів, що ви не

загинули на «Доннаджері».

— Агент просто розповів? — із ледве стримуваним обуренням

запитала жінка.

— Він хотів пояснити мені дещо важливе. Що б там не було, він

це сказав, і я вже розкрутив далі. А за десять хвилин

переконуватиму службу безпеки Ероса не закривати вас

у тюряжку, і мене заразом із вами. Тож якщо вам є що

розповісти — наприклад, чого саме ви тут, — зараз ідеальний

час.

Тишу порушував тільки шум вентиляції, яка старанно

розчищала повітря від диму та кіптяви після стрілянини.

Нервовий чоловік устав із-за дивана. Щось у його поставі

видавало військового. Колишній, але не сухопутний. Флотський, напевно. Можна припустити, що марсіянин. У його голосі

чулися нотки марсіянської вимови.

— Та хер із ним, кеп, — озвався здоровань. — Він пристрелив

мудака, що заходив збоку. Він сам може бути мудаком, але пох.

— Дякую, Еймосе, — відповів Голден. Міллер запам’ятав: кремезного велетня звати Еймос. Голден завів руки за спину, ховаючи пістолет за пояс, і продовжив: — Ми теж декого

шукаємо. Напевно, також людину зі «Скопулі». Збиралися

перевірити кімнату, поки в нас не почали стріляти.

— Тут? — перепитав Міллер. По жилах розлилося щось на

зразок справжньої емоції. Але не надія, а жах. — Хтось зі

«Скопулі» в цій дірі?

— Ми так припускаємо, — кивнув Голден.

Міллер визирнув за вхідні двері готелю. Натовп цікавих

перехожих почав збиратися в тунелі. Схрещені на грудях руки, знервовані погляди. Міллер здогадувався, що вони відчувають.

Сематімба поспішав сюди зі своїм поліційним загоном.

Автоматники, які напали на Голдена, не збиралися

продовжувати атаку — але це не означало, що їх нема