Альма Лібрем - Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем

Але мій прекрасний принц, звичайно, не хотів відповідати правилам. І зробив все, щоб я впізнавала його по хижому блиску очей і веселій посмішці, а не по білому коню.

- Так, - нарешті я відповіла на його питання. – Можна приймати це за підтвердження.

Котовський підійшов до мене ближче, хоча, здавалось, куди там ще ближче, ми й так стояли майже впритул, і обережно взяв мене за руки. Я ледь помітно здригнулась, стискаючи у відповідь його долоні і нарешті посміхнулась.

- Пообіцяй мені, - голос тремтів, але я змусила себе говорити, - що Васнецова на роботу не візьмеш. Інакше ця білява розпуста ніколи не закінчиться.

- Обіцяю, - твердо промовив Котовський. – Ніяких Васнецових.

Здається, в мене сильно тремтіли ноги. І я відчувала себе так, наче зараз втрачу свідомість. Від почуттів. Треба взяти себе в руки, заспокоїтись…

- Мені Ксюша все розповіла, - промовила я. – Про Снігуроньку на замовлення. І нащо ти це придумав?

- А цього вона тобі не розповіла?

- Мене не влаштувала її версія. Врешті решт, в неї нема доказів, - посміхнулась я. – А придумати собі можна багато чого…

Котовський хмикнув.є

- А обіцяла мовчати.

- То я її змусила, - протягнула я. – вона так просила тобі передати. Що я її катувала і не давала вилізти з шафи, доки вона не признається в усіх гріхах і ваших справах. Нащо ти це зробив, Данило?

- А в кохання по фото ти не віриш?

- Не вірю, - кивнула я. – Тому що я не настільки наївна і прекрасно розумію, що таку дурницю ти б не зробив. І взагалі, Данило Котовський, як мені відомо, людина з холодним розумом.

- Он як… - він посміхнувся. – Що ж.

Данило мовчав кілька хвилин, потім відповів:

- Коли я побачив твоє фото і порівняв з тим, що звик бачити на роботі, я подумав, що якась розпусна дівчина в сірих костюмах два роки б не ховалась, вже давно пішла б в атаку. Ти опинилась молодою, гарною, наскільки я міг припустити, але не дурною. Чудові якості для нареченої. Мама вже з мене всі соки випила своїми запитаннями. Дана знов притягла б якусь… А ти мені сподобалась. Я подумав, це ідеальний варіант. Краще актриси. І коли ми познайомились ближче, я зрозумів, що дуже тебе недооцінював. Ти просто красива та розумна. Ти сама справжня, сама чарівна дівчина, з якою мені коли-небудь доводилось зіткнутись. Так що… Зорі зійшлись, Олю.

Я закотила очі.

- Значить, нас зіткнула випадковість?

- Може бути.

- А я думала, - раптом заговорила щиро я, - що ти – індик, який тягне в своє ліжко всіх ідіоток з нашого відділу, а потім, розчаровуючись в них, виганяє з роботи, причому так думає половина офісу! А я ніяких стосунків з тобою не хотіла. І дуже боялась, що вилечу з роботи з поганою рекомендацією і просто буду поза професією, навіть не зможу платити за квартиру, повернусь до батьків і все таке… Тому я погодилась і…

Котовський не дав мені договорити. Він ривком притягнув мене до себе, пристрасно поцілував в губи і випустив зі своїх обіймів лише через кілька хвилин, коли я майже розчинилась в його обіймах і, здається, не могла більше ні про що думати.

- Раз вже ти не моя підлегла, - прошепотів він, - в мене буде для тебе одна цікава ділова пропозиція. Нам по проекту треба відкривати дочірнє підприємство, треба ставити когось керівником. Ти в специфіці розумієшся, це й так було видно. Тому, впевнений, - він посміхнувся, - ти справишся.

- Але це надто гарна пропозиція для двадцятичотирирічної Криси, - усміхнулась я. – Не надто велика довіра?

- Можливо, - підтвердив Данило. – Тому, щоб нова начальниця не була Крисою, а ти не була вдячною мені за подарунок, в мене є ще одна пропозиція.

- Яка? Взяти кредит і повернути тобі гроші? – захихотіла я.

- Ні. Вийди за мене заміж.

- Що? – випала я.

Це більше нагадувало жарт. Але Котовський, здається, був серйозним. Він повернувся до столу, підняв кілька папок, явно пробував щось відшукати і добув коробочку.

- Поняття не маю, який в тебе розмір пальця, тому довелось прикинути на око. На роботі не надто романтично, але я можу встати на одне коліно.

Котовський вже майже виконав свою погрозу, і я схопила його за руку і вигукнула:

- Не треба!

- Ти згодна?

- Це все… - я почервоніла. – Це так неочікувано. Ми ледь знайомі, менше двох тижнів, Даню…

- Ми два тижні жили під одним дахом. Все, що я хотів, я вже про тебе дізнався. Ти також знаєш про всі мої численні недоліки, - твердо промовив він. – Який сенс рік ходити колами? Я хочу діяти одразу.

Хоче він!

- Я…

Треба було заявити, що я не знаю. Мені треба подумати. Зібратись з думками. Зважити за та проти. Заміжжя – серйозний вчинок, а я…

А я закохалась в нього по вуха, а зараз цими вухами прохлопую шанс бути щасливою з коханим чоловіком? І все через дурні упередження, які сама придумала.