Ольга Манілова - Кохай без правил, Ольга Манілова

Розділ 44 РИТА

Я зібрала тільки частину речей, бо впевнена в тому, що нам з Артуром вдасться все з'ясувати. Він надмірно імпульсивний, тому така реакція не дивує.

Але коли я знімаю годинник із тумби у вітальні, то руки тремтять. Хочу упакувати моє недавнє придбання про всяк випадок. Він неймовірно огидно цокає, але я вже звикла і тепер методично ритмічні звуки заспокоюють.

Я знала, що усе це зачепить величезне его мого улюбленого хокеїста, адже він вважає клуб своєю власністю. Резнику недоступне розуміння того, що мені реально начхати на "Скалозубів". Він уявляє, що в інших теж усе життя навколо хокею крутиться.

Мені, найголовніше, зараз не нервувати. Я йому все поясню, як би страшно і жахливо не було. Він охолоне і припинить ці свої управлінські заскоки, і тоді не доведеться переїжджати.

І я впевнена, що коли скажу найголовніше, — Артур зрадіє.

Мені тут добре, у цьому будиночку. Тихо, спокійно, на самому відшибі. Я думала, Артуру теж подобається.

На вулиці лунає шум, і всього лише за пару секунд неймовірно наростає.

Навряд чи це Микита, він усе ще тупцює біля вікна, розгублений і тихий, як миша.

Хтось обрушується на двері головного входу з такою силою, що я здригаюся. Стукіт збільшується з кожною миттю.

— Виходь, Рито! Давай!

Я навіть не розумію, як доходжу до коридору. Від стегна до ступні прокочується іскорка легкої судоми — іноді мені важко крокувати повільно, "м'язова пам'ять" вимагає різких рухів.

— Артуре? — невпевнено перепитую я.

— Давай, — сопе він за дверима, — на вихід.

Але що коїться на вулиці? Майже на безлюдному повороті застиг гомін, грюкають дверцята автівок, інколи чути крики.

Я визираю в маленьке віконце, яке колись окупували з того боку журналісти. І це знову вони, просто за хвірткою, займають усю дорогу: голосять, шумлять, кличуть Артура.

— А-Артуре, будь ласка, піди на ґанок і зайди через той в-вхід.

— Ні, — відрізає він і стукає по дверях ще раз. — Ти вийдеш звідси. Зараз же!

— Прошу тебе, я вийду до тебе на ґанок, з того боку...

— Ти вийдеш негайно сюди сама!

Я не знаю, як його благати, у горлі все пересохло. Господи, шум із вулиці стає нестерпним. Артур же знає, що я не можу, адже ми домовилися...

— Щ-що вони тут роблять? — намагаюся я прочистити горло.

— Не зміг відв'язатися від них, — відрізає він. — Вони не зачеплять тебе, давай. Чи я сам їх покликав, як думаєш? На вихід. Рито!

Моє дихання стає настільки частим, що я не усвідомлюю, що паморочиться голова. Потрібно надихатися-надихатися, і в грудях щось розпирає, ніби сама смерть виходить назовні, і я відчуваю тільки паніку... Можу розуміти тільки паніку.

Я стрімголов посуваю клямку, коли Артур починає відчиняти двері ключами.

Він дико і злобно сміється, а я... задихаюся. Намагаюся виштовхнути всі видихи в тканину светра, рукав занадто маленький, тіло занадто повільне, і я дихаю в нижній край, а все навколо розпливається.

— Будь ласка, — благаю я, — зайди через ґанок, їх там немає...

— Досить! — реве Резник. — Або ти зараз зробиш нормально, або...

— Артуре, — благаю я, і дивно, що голосові зв'язки працюють, — я... кохаю тебе. Кохаю! Будь ласка, прошу тебе.

— Досить! Якщо кохаєш, виходь. Якщо кохаєш, то... досить!

— Прошу тебе, — ледве чутно повторюю я.

— Якщо кохаєш, навіщо зачинила зараз двері? — шипить він і, мабуть, розлючено вкарбовує щось у стулку.

— Я відчиню, — сльози затікають до рота, бо мені треба дихати відкритим ротом, — я відчиню, клянуся! Тільки нехай вони підуть, прошу тебе.

— Ти не просто відкриєш, ти вийдеш сюди сама, — гарчить Резник.

Я намагаюся намацати клямку, але мені так потрібно продовжувати дихати... Я не можу, я не вийду, я не готова і не можу сьогодні. Навіщо він покликав їх? Усе спливе назовні, моє справжнє ім’я буде всюди, тільки б не зараз!

— Будь ласка, Артуре, якщо...

Його голос, такий рідний і такий завжди зрозумілий моєму серцю, звучить спотворено, але не тому, що лунає ніби здалеку, а тому, що в ньому стільки гніву, презирства і відчаю. Він починає говорити страхітливо тихо:

— У тебе не може бути ніяких "якщо", Рито. Їх уже було стільки, що можна хибнутися головою. А я і хибнувся! — кричить він. Артур продовжує тихо, але настільки чітко, що я розрізняю будь-яку зміну інтонації з іншого боку дверей: — Ти приповзеш до мене. Ти сама прийдеш, ти нарешті прокинешся! Приповзеш до мене на колінах, щоб я взяв тебе назад! І я ще подумаю... Ти сама приповзеш до мене, як я навколо тебе повзав.

— Почекай, — одними губами лепечу я, — не йди. Я-я... зараз щось придумаю... щось...

Криків стає нестерпно багато, здається, вони заповнюють усю вулицю. Вони терзають мою голову, перевертають думки догори дном, і я хочу, щоб вони закінчилися!

Будь ласка, нехай вони закінчаться!

І коли вони стихають, я розумію, що він пішов.

Мої пальці недостатньо холодні, щоб остудити мої віскі — вони, насправді, крижані, але під шкірою вирує кров, і я ледве-ледве доходжу до ванної кімнати.

Тут, у другій і третій шухляді, заховано те, що я збиралася показати. Я забуваю ввімкнути світло, а коробки і пластикові футляри з тестом-папірцем усередині вивалюються мені на коліна.

Я перебираю їх, намагаючись знову зібрати до купи.

Усі тести — позитивні. До єдиного.

Сльози капають на руку, але нічого — я обов'язково все виправлю. Це мав бути щасливий день, і коли-небудь інший день таким і стане. Я все виправлю, адже я сказала правду — що кохаю його, — і тепер справді не має бути жодних "якщо".

 

—fin—

 

Дорогі читачі!

Сподіваюся, що ця історія принесла вам багато різноманітних емоцій. Продовження — "ТІЛЬКИ КОХАЙ" і воно вже публікується, ви можете знайти його на моїй сторінці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍