Ребекка Куанг - Республіка Дракона, Ребекка Куанг

— Він з’їхав з глузду, — підказав Вейсжа.

Вона кивнула:

— Думаю, що Фейленю потрібно задовольнити основну суть свого бога. Феніксу потрібно знищувати. А богові вітру потрібен хаос. Дадзі знайшла якийсь спосіб підкорити його своїй волі, але ви не зможете спокусити його чимось таким, чого можуть хотіти люди.

— Розумію. — Вейсжа якийсь час мовчав. — А мій син?

Жинь вагалася. Йому не доповіли про Дзіньджу?

— Пане?

— Тіла не привезли, — сказав Вейсжа.

Тієї миті його маска надломилася. На швидкоплинну мить він здався просто батьком.

І він знав. Він просто не хотів визнавати перед собою, що якщо Дзіньджа не повернувся до Арлона разом із рештою флоту, то, ймовірно, він мертвий.

— Я не бачила, що з ним сталося, — сказала Жинь. — Вибачте.

— Тоді немає сенсу гаяти час на припущення, — холодно промовив Вейсжа. Його маска відновилася. — Рухаймося далі. Думаю, ти захочеш повернутися до піхоти?

— Не до піхоти. — Жинь глибоко вдихнула. — Я хочу знову командувати Цике. Хочу мати місце за стратегічним столом. Хочу безпосередньо брати участь у всьому, що ви накажете Цике.

— І чому це раптом? — запитав Вейсжа.

«Бо Чаґхань не міг мати рацію щодо того, що я ваш сторожовий пес».

— Бо я на це заслуговую. Я зламала Печатку. І повернула собі вогонь.

Вейсжа здійняв брову:

— Покажи.

Вона розкрила долоню, простягнувши її до стелі, і прикликала вогняну кулю завбільшки з кулак. Змусила її піднятися й опуститися на довжину власної руки, облетіти навколо себе в повітрі, а потім знову відкликала її до пальців. Навіть після місяця практики її досі вражало, з якою легкістю їй усе вдавалося, як захопливо природним було контролювати полум’я — так само, як власні пальці. Вона дозволила вогню набути форми — щура, півня, хвилеподібного помаранчевого дракона, а потім зімкнула пальці.

— Дуже добре, — схвально промовив Вейсжа. Тепер маска зникла, нарешті він усміхався. Вона відчула теплу гарячку підбадьорення.

— Отже. Командування?

Він змахнув рукою.

— Тебе поновлено. Я повідомлю генералам. Як тобі це вдалося?

— Це довга історія, — вона замовкла, розмірковуючи, з чого ж почати. — Ми, гм, зіткнулися з кетреїдами.

Вейсжа спохмурнів.

— Вихідцями з Внутрішніх держав?

— Не називайте їх так. Вони кетреїди. — Вона швидко переповіла йому те, що накоїли кетреїди, розказала про Сожцань Сіжу і Тріаду.

Частину про якірний зв’язок вона опустила. Вейсжі не варто було про це знати.

— І що трапилося потім? — запитав Вейсжа. — Де вони?

— Пішли. А Сожцань Сіжа загинула.

— Що?

Вона розповіла про Авґуса. Вона знала, що Вейсжа здивується, але не очікувала такої реакції. Він страшенно зблід. Усе його тіло напружилося.

— Хто ще про це знає? — наполегливо поцікавився він.

— Лише Кітай. Декілька кетреїдів, але вони нікому не скажуть.

— Нікому не розповідай про те, що сталося, — тихо сказав він. — Навіть моєму синові. Якщо призахідники дізнаються, ми заплатимо життями.

— Але ж це вони заварили цю кашу, — пробурмотіла вона.

— Стули пельку. — Він грюкнув рукою по столу. Вражена Жинь відсахнулася.

— Як ти можеш бути такою тупою? — гаркнув він. — Ти мала привести їх цілими й неушкодженими. Так ми завоювали б прихильність генерала Тарквета…

— Тарквет повернувся? — перебила вона.

— Так, і чимало представників Сірого товариства разом із ним. Вони втекли на південь на одному з вітрильників. І вони дуже незадоволені тим, як ми показали себе у військово-морських операціях. Нині вони за крок до того, щоб повернутися на континент. Мабуть, це навіть не спало тобі на думку, коли ти намірилася вбити одного з них.

— Та ви жартуєте? Вони намагалися вбити нас…

— То треба було зв’язати їх або втекти. Сіре товариство недоторканне. Немає гіршого гріха, ніж убити призахідника.

— Це не моя провина, — наполягала Жинь. — Він збожеволів, розмахував аркебузами…

— Послухай сюди, — сказав Вейсжа. — Зараз ти ходиш по дуже тонкому лезу. Призахідники не просто засмучені, вони налякані. Раніше вони вважали тебе цікавинкою. А потім побачили, що сталося на Бояні. Тепер вони переконані, що шамани всі до одного — бездумні носії Хаосу, які можуть накликати кінець світу. Вони збираються вистежити всіх шаманів в Імперії й за можливості посадити їх у клітки. А тебе не чіпають лише тому, що ти зголосилася добровільно і вони знають, що ти спів­працюватимеш. Тепер розумієш?

На Жинь накотилася хвиля страху.

— То Суні й Бадзі…

— …у безпеці, — сказав Вейсжа. — Призахідники про них не знають. І краще, якщо й не дізнаються, бо тоді Тарквет поцікавиться, чому ми йому збрехали. Твоє завдання — опустити голову, співпрацювати і привертати до себе якомога менше уваги. Поки ти маєш відстрочку. Сестра Петра погодилася відкласти ваші зустрічі, доки ця війна так чи інакше не завершиться. Тож бережися. Не давай їм зайвих приводів злитися. Інакше нам усім кінець.

Тоді Жинь збагнула.

Вейсжа не злився на неї. Ішлося взагалі не про неї. Ні, Вейсжа був пригнічений. Ця ситуація гнітила його вже багато місяців, коли він грав із призахідниками в неможливу гру, в якій постійно змінювалися правила.

Вона насмілилася запитати:

— Вони ж не приведуть кораблі, правда?

Він зітхнув.

— Ми не знаємо.

— Вони досі не дали чіткої відповіді? Усе це тому, що вони ще не вирішили?

— Тарквет стверджує, що вони ще не завершили оцінювання, — сказав Вейсжа. — Я визнаю, що не розумію їхніх стандартів. Коли я питаю, вони знаходять купу ідіотських виправдань. Вони хочуть мати докази нашої раціональності. Докази нашої здатності до самоуправління.

— Але це смішно. Якби вони просто сказали нам, чого їм треба…

— О, але тоді це було б нечесно. — Вуста Вейсжі викривилися в посмішці. — Їм потрібні докази того, що ми суспільство, яке самостійно домоглося незалежності.

— Але в тому й парадокс. Без їхньої допомоги ми не можемо вибороти собі незалежність.

Вейсжа видавався змореним.

— Знаю.

— Тоді це якась срань. — Жинь змахнула руками в повітрі. — Усе це лише заради того, щоб розважити їх. Вони й не збиралися приходити.

— Може, й так.

Тієї миті Вейсжа немовби постарів на декілька десятиліть, осунувся й мав страшенно втомлений вигляд. Жинь уявила, як Петра змальовує його в своїй книжечці. «Нікарець, середнього віку. Міцної статури. Доволі розумний. Меншовартісний».

— Але ми слабші, — продовжив він. — У нас немає вибору, крім як зіграти в цю гру. Ось як працює сила.

Жинь побачила Неджу, він чекав на неї за воротами палацу.

— Привіт, — нерішуче промовила вона. А потім зміряла його поглядом, намагаючись зчитати вираз обличчя, але Неджа був такий же незбагненний, як і його батько.

— Привіт, — відповів він.

Жинь спробувала всміхнутися. Неджа не відповів на її усмішку. Якийсь час вони просто стояли й дивились одне на одного. Жинь розривалася між бажаннями знову кинутися в його обійми і просто втекти. Вона досі не розуміла, як із ним поводитися. Коли вони говорили востаннє — по-справжньому — вона була впевнена, що він ненавидітиме її довіку.

— Ми можемо поговорити? — нарешті запитав він.

— А ми вже говоримо.

Він похитав головою.

— На самоті. Наодинці. Не тут.

— Добре, — сказала