Ребекка Куанг - Республіка Дракона, Ребекка Куанг

class="p1">— Будь ласка, не стріляйте, — крикнув Кітай.

Капітан варти перехилився через стіну в скелі.

— Що в біса ви там робите?

— Ми солдати Республіки, повертаємося з Бояна, — крикнув Кітай, показуючи на їхні форми.

— Формам із трупів гріш ціна, — сказав капітан.

Кітай показав на Жинь.

— Жодна уніформа не сидітиме на ній, як треба.

Схоже, ці слова його не переконали.

— Назад, інакше я стрілятиму.

— Я б не радила, — вигукнула Жинь. — Інакше Вейсжа обов’язково запитає, нащо ви вбили його спірлійку.

Варта вибухнула сміхом.

— Гарна спроба, — сказав капітан.

Жинь кліпнула. Невже він її не впізнає? Невже вони не знають, хто вона?

— Може, він новенький, — сказав Кітай.

— Можна зробити йому боляче? — пробурмотіла вона.

— Хіба трохи.

Вона закинула голову назад і розкрила рота. Дихати вогнем було важче, аніж вистрілювати ним із рук, бо так вона менше контролювала прицільність, але їй подобався театральний ефект. Струмінь вогню з’явився в повітрі й розгорнувся, набуваючи обрисів дракона, який завис на мить перед отетерілими солдатами, сильно гойднувся, а потім рвонув до капітана.

Капітану нічого не загрожувало. Жинь загасила полум’я, щойно воно торкнулося його. Але він усе одно закричав і впав горілиць, немовби на нього напав ведмідь. Коли він нарешті показався з-за стіни, його обличчя порожевіло, а з обпалених брів здіймалася цівка диму.

— За це я мав би тебе пристрелити, — сказав він.

— Чому б вам просто не сказати Вейсжі, що спірлійка повернулася, — сказала Жинь. — І принесіть нам чогось попоїсти.

Новини про їхнє повернення миттю розлетілися гаванню. Щойно вони пройшли крізь ворота, їх обступив величезний натовп солдатів і цивільних. Усі мали запитання й викрикували їх зусібіч так голосно, що Жинь заледве могла розібрати бодай слово.

Запитання, які їй таки вдалося зрозуміти, стосувалися солдатів, зниклих безвісти на Бояні. Люди хотіли знати, чи ще хтось вижив. І чи вони також повернуться. Жинь забракло мужності відповісти.

— Хто витягнув вас із пекла? — Венка проштовхалася крізь юрбу солдатів. Вона міцно обняла Жинь, зміряла її поглядом і наморщила кирпатого носика. — Від тебе смердить.

— І я рада тебе бачити, — сказала Жинь.

— Ні, справді, сморід страшенний. Немовби ти штрикаєш лезом мені в носа.

— Ну, ми десь із місяць не мали вдосталь чистої води, тож…

— То що там сталося? — перебила Венка. — Ви вирвалися з в’язниці? Вклали цілий батальйон? Здолали весь Мужвей вздовж?

— Ми пили сечу коня й були під кайфом, — сказав Кітай.

— Повтори, — попросила Венка.

Жинь уже хотіла було пояснити, аж раптом помітила Неджу, який проштовхувався вперед крізь юрбу.

— Привіт, — сказала вона.

Він зупинився перед нею й мовчки дивився, швидко кліпаючи, немовби не розумів, що бачить. Його руки ніяково звисали по боках, трохи підняті, ніби він не знав, що з ними робити.

— Можна? — запитав він.

Жинь простягнула до нього руки. Він притиснув її до себе так міцно, що вона інстинктивно напружилася. Але потім розслабилася, бо Неджа був такий теплий, такий цілісний, обіймати його було так чудово, що їй кортіло сховати обличчя в його формі і стояти так цілу вічність.

— Повірити не можу, — пробурмотів Неджа їй на вухо. — Ми були впевнені…

Вона притиснулася чолом до його грудей.

Сльози градом лилися їй із очей. Обійми затягнулися значно довше, ніж це було доречно, і Неджа відпустив Жинь, але не прибрав рук з її плечей.

Нарешті заговорив.

— Де Дзіньджа?

— Ти про що? — запитала Жинь. — Хіба він не повернувся з тобою?

Неджа просто похитав головою, широко розплющивши очі, а вже за мить його відштовхнули два величезних тіла.

— Жинь!

Не встигла вона вимовити й слова, як Суні згріб її в міцні обійми, піднявши над землею, і їй довелося квапливо поплескати його по плечу, щоб відпустив.

— Усе гаразд. — Жамса потягнувся й нестямно постукав його по плечу. — Ти її розчавиш.

— Вибач, — збентежено промовив Суні. — Ми просто думали…

Жинь мимоволі всміхнулася, хоча й відчувала, що без синців на ребрах не обійдеться.

— Ага. Я також рада вас бачити.

Бадзі схопив її за руку, підтягнув до себе й поплескав по плечу.

— Ми знали, що ти не загинула. Ти надто злопам’ятна, щоб так просто піти.

— А як ви повернулися? — запитала Жинь.

— Фейлень не просто розбив наші кораблі, він викликав бурю, яка знищила все на озері, — сказав Бадзі. — Він цілився на великі судна, тож кільком вітрильникам якось вдалося втриматися разом. Десь чверть наших змогли вибратися з вихору. Я й гадки не маю, як ми зуміли вилізти з річки живими, але ми тут.

Жинь навіть не уявляла, як це трапилося.

Жамса переводив погляд із Жинь на Кітая і назад.

— А де близнюки?

— Довго розповідати, — сказала Жинь.

— Не загинули? — запитав Бадзі.

— Я… Гм, це складно. Чаґхань ні. Але Цара… — вона замовкла, підбираючи правильні слова, щоб продовжити, але побачила високу постать за плечем Бадзі, яка підходила до них.

— Пізніше, — тихо сказала вона.

Бадзі повернув голову, побачив, на кого дивилася Жинь, і миттю відступив убік. Солдати замовкли й розійшлися, пропускаючи Воєначальника Дракона.

— Ти повернулася, — сказав Вейсжа.

Він не був ані задоволеним, ані розчарованим, радше нетерп­лячим, немовби просто чекав на неї.

Жинь інстинктивно вклонилася.

— Так, пане.

— Добре, — Вейсжа жестом показав на палац. — Помийся. Я буду у своєму кабінеті.

— Розкажи мені про все, що трапилося на Бояні, — сказав Вейсжа.

— Невже вам досі цього не розповіли? — Жинь сиділа навпроти нього. Тепер від неї пахло краще, ніж упродовж декількох місяців. Вона підрізала масне обсмикане волосся, відчистила себе в холодній воді й замінила заплямований смердючий одяг новою формою.

Потайки Жинь сподівалася на тепліший прийом, на усмішку, руку на плечі чи принаймні якийсь показник того, що Вейсжа радий її поверненню, але отримала лише похмуре очікування.

— Я хочу твого звіту, — сказав він.

Жинь розмірковувала над тим, щоб звинуватити в усьому тактичні рішення Дзіньджі, однак було безглуздо злити Вейсжу, сиплючи сіль на свіжу рану. До того ж, щойно почався бій, Дзінь­джа однаково вже не міг нічого вдіяти. З таким же успіхом він міг битися з самим океаном.

— Імператриця завербувала іншого шамана. Його звати Фейлень. Він — канал для бога вітру. Раніше він був одним із Цике, аж доки не з’їхав з глузду. Він потопив ваш флот. За лічені хвилини.

— Що означає «він був одним із Цике»? — запитав Вейсжа.

— Його відбракували, — сказала Жинь. — Я мала на увазі, що він збожеволів. Таке трапляється з багатьма шаманами. Алтань випадково звільнив його з Чулуу Корікх…

— Випадково?

— Зумисне, але це було нерозумно з його боку. І гадаю, що тепер Дадзі знайшла спосіб переманити його на свій бік.

— Як їй це вдалося? — вимогливо запитав Вейсжа. — Гроші? Влада? Його можна купити?

— Сумніваюся, що йому є діло до чогось такого. Він… — Жинь замовкла, намагаючись збагнути, як пояснити це Вейсжі. — Він не хоче того, чого хочуть люди. Бог… Це як зі мною, як