Ребекка Куанг - Республіка Дракона, Ребекка Куанг

вона й пішла вслід за ним уздовж каналу до краю хвилеріза, де шум від хвиль був достатньо сильним, щоб приховати їхні голоси від допитливих вух.

— Я винен тобі пояснення, — врешті промовив він.

Вона схилилася на поруччя.

— Продовжуй.

— Я не шаман.

Вона здійняла руки.

— О, та годі вже цієї срані…

— Я справді не шаман, — наполягав він. — Я знаю, що можу робити дещо. Я хочу сказати, що знаю про свій зв’язок із богом і можу — так би мовити — прикликати його, іноді.

— Це і є шаманізм.

— Ти мене не слухаєш. Ким би я не був, це інше, ніж ти. Мій розум не належить лише мені, моє тіло належить комусь… Чомусь…

— Саме так, Неджа. Це відбувається з усіма нами. І я знаю, що це боляче, і я знаю, що це важко, але…

— Ти все одно не слухаєш, — випалив він. — Для тебе це не жертва. Ти і твій бог хочете одного. Але я цього не просив…

Вона здійняла брови.

— Ну, це не відбувається випадково. Уперше ти мусив цього захотіти. Ти мусив попросити бога.

— Але я не просив. Я ніколи не просив і ніколи не хотів цього. — Тон, яким Неджа це промовив, змусив її замовкнути. Він говорив так, немовби ось-ось розплачеться.

Неджа глибоко вдихнув, а коли заговорив знову, його голос був такий тихий, що їй довелося підійти ближче, щоб чути його.

— Тоді, у Бояні, ти назвала мене боягузом.

— Послухай, я мала на увазі лише те, що…

— Я розповім тобі історію, — перебив Неджа. Він тремтів. Чому? — І я хочу, щоб ти просто вислухала мене. Я хочу, щоб ти повірила мені. Будь ласка.

Вона схрестила руки на грудях.

— Добре.

Неджа повільно кліпнув і втупився поглядом кудись над водою.

— Колись я вже розповідав тобі, що мав ще одного брата. Його звали Мінджа.

Жинь запитала:

— Яким він був?

— Веселим, — сказав Неджа. — Пухкеньким, галасливим, неймовірним. Він був улюбленцем. Він був такий енергійний, що мало не сяяв. Перед тим, як мати народила його, у неї сталося два викидні, але Мінджа був бездоганним. Він ніколи не хворів. Мати його обожнювала. І постійно обіймала. Вона одягла йому на руки та ноги стільки золотих браслетів, що він дзенькотів, варто йому було ступити крок. — Неджа здригнувся. — Їй варто було двічі подумати. Дракони люблять золото.

— Дракони, — повторила Жинь.

— Ти сказала, що слухатимеш.

— Вибач.

Неджа був хворобливо блідий. Його шкіра стала майже прозорою. Жинь могла роздивитися під щелепою сині вени, які перехрещувалися зі шрамами.

— Ми з братами і сестрою все дитинство гралися біля річки, — сказав він. — Кілометра за півтора-два від входу до цього каналу є грот. Це підводна кристалічна печера, про яку слуги любили розповідати історії, але батько заборонив нам заходити до неї. Тому, звісно ж, ми понад усе хотіли її дослідити.

— Якось, коли Мінджі було шість, наша мати захворіла. Батька в той час викликали до Сінеґарда за наказом Імператриці, тож слуги не приглядали за нами так ретельно, як мали б. Дзіньджа був у Академії. Муджа за кордоном. Тож відповідальність наглядати за Мінджею лягла на мене.

Неджин голос надломився. Його очі були порожні, замордовані. Жинь більше не хотіла нічого чути. У неї вже була хвороблива підозра, до чого все хилилося, вона не хотіла, щоб це промовляли вголос, бо так це стало б правдою.

Їй хотілося сказати Неджі, що все гаразд, що він не мусить їй розповідати, що вони вже ніколи про це не говоритимуть, але він говорив усе швидше і швидше, немовби боявся, що слова заглиб­ляться в нього, якщо він зараз же їх не вихлюпне.

— Мінджа хотів… Ні, це я хотів дослідити той грот. Це від початку була моя ідея. Це я вбив її Мінджі в голову. Це була моя провина. Я мав би бути розумнішим.

Жинь потягнулася до його руки.

— Неджа, тобі не обов’язково…

Він відмахнувся від неї.

— Можеш, будь ласка, заткнутися й бодай раз просто ви­слухати?

Вона замовкла.

— Він був найпрекраснішою істотою, яку я коли-небудь бачив, — прошепотів Неджа. — Це мене й налякало. Кажуть, що члени дому Їнь вродливі. Це тому, що дракони — як красиві речі, бо дракони справді красиві і вони створюють красу. Коли він з’явився з печери, я думав лише про те, які яскраві в нього лусочки, які прекрасні форми, який він чарівний.

«Але драконів не існує, — відчайдушно подумала Жинь. — Дракони — це лише вигадки».

Правда ж?

Навіть якщо Жинь і не вірила у розповідь Неджі, вона вірила в його біль. Він був написаний на його обличчі.

Багато років тому щось і справді сталося. Вона просто не знала, що саме.

— Такий красивий, — пробурмотів Неджа, стиснувши ку­лаки так, що кісточки побіліли. — Я не міг відвести погляду. А потім він з’їв мого брата. Зжер за лічені секунди. Ти колись бачила, як їдять тварини? Брудно. Жорстоко. Мінджа навіть скрикнути не встиг. Однієї миті він був там, тримався за мою ногу, а вже наступної від нього лишилася тільки кров, рештки й білі кістки, а потім зникли й вони. Але мене дракон відпустив. Він сказав, що для мене має дещо краще. — Неджа зглитнув. — Він сказав, що дасть мені дарунок. А потім заявив на мене права.

— Мені так шкода, — сказала Жинь, бо не знала, що ще можна сказати.

Неджа її немовби не почув.

— Мати воліла б, щоб того дня помер я. Я сам волів би тоді померти. Я волів, щоб то був я. Але навіть бажання померти було егоїстичним із мого боку, бо ж якби помер я, то Мінджа вижив би і Володар Дракон прокляв би його так, як прокляв мене. Він торкнувся б до нього так, як торкнувся до мене.

Жинь не посміла запитати, що це означало.

— Я тобі дещо покажу, — сказав він.

Вона була надто приголомшена, аби що-небудь сказати. І могла лише дивитися, вражена, поки він тремтливими пальцями розстібав застібки на туніці.

Неджа скинув одяг і розвернувся до неї спиною.

— Бачиш це?

То було його татуювання, малюнок дракона в синьо-срібних тонах. Вона вже бачила його раніше, але він цього не пам’ятав.

Розмірковуючи, Жинь провела вказівним пальцем по голові дракона. То це через татуювання Неджа завжди так швидко зцілювався? Здавалося, він міг пережити що завгодно: серйозну травму, отруйний газ, потоплення.

Але якою ціною?

— Ти сказав, що він заявив на тебе права? — лагідно промовила вона. — Що це означає?

— Це означає, що мені болить, — сказав він. — Кожної миті, коли я не з ним. Немовби якорі впиваються в моє тіло, немовби мене тягнуть у воду цими гаками.

Знак був не схожий на шрам майже десятирічної давнини. Він здавався запаленим, шкіра Неджі пашіла яскраво-багряним. Від відблисків сонця дракон немов коливався на м’язах Неджі, протискаючись дедалі глибше в його плоть.

— А якби ти повернувся до нього? — запитала вона. — Що з тобою сталося б?

— Став би частиною його колекції, — сказав Неджа. — Він робив би зі мною все, що заманеться, вдовольнився б цим, і я ніколи не зміг би піти.