Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

скоро. За словами Аматерасу, Колесо Долі поєднувала в собі кілька персоналій, які чергуються між собою, тож, очевидно, одна з них вирішила зазирнути з несподіваним візитом та поспілкуватися зі студентами, обраними навмання. І добре, що обійшлося без жертв…

Судячи з тиші й порожнечі в коридорах, усі були на заняттях. Рен підійшла до високого вікна і визирнула надвір. Внутрішнє подвір’я Академії теж зустріло пусткою. Просто посередині неочікувано знайшлися три височенні арки з білого каменю — дівчина достеменно пригадувала, що взимку їх не було, і не бачила жодного розумного пояснення, чому і звідки вони тут узялися за час її відсутності. З тіні арки ліворуч виринули Нікта з Амоном. Рен не могла роздивитись їхніх облич, але, судячи з жестикуляції, друзі гаряче сперечалися. При тому, що Амон узагалі рідко з кимось сперечався, а Нікта останнім часом уникала спілкування з першим красенем Академії і вдавала, що його не існує. Утім, «останнім часом» для Рен було ще вчора, а для одногрупників — два місяці тому. І все ж, повернення Амона після таємничого доручення Аматерасу тішило…

«Амон» — клацнуло щось усередині. «Мені потрібен Діоніс» — казав незнайомий голос. Але тут спогад заступила біла пляма.

Амон. Світло спалахнуло — і згасло…

«Треба виловити його й дізнатися, куди зникав», — подумала дівчина, спираючись на підвіконня, бо ноги вперто вимагали відпочинку. Врешті вона вмостилася на розігрітий сонцем камінь, спиною впираючись у віконне скло.

— З поверненням, Савітрі.

Рен озирнулась і з полегшенням зрозуміла, що їй не причулося. Закс стояв неподалік, нерішуче переминаючись із п’яток на носки. Він тримав руки в кишенях сірих штанів і похитувався, наче не знав, чи варто робити крок уперед.

— Привіт, Нортоне, — Рен прослідкувала, щоб у її голосі не лунало забагато радості.

Лунки в долоні, залишені його нігтями, раптом почали пощипувати.

— Можна сісти? — ввічливо поцікавився хлопець, закладаючи за вуха незвично довге волосся.

— Так, будь ласка, — Рен завбачливо відсунулась до краю підвіконня, залишаючи Закові надміру багато простору.

Він примостився з іншого краю, сплів руки в замок і глибоко вдихнув:

— Рендалл, це може прозвучати з біса дивно.

— Чимало речей, які я від тебе чула, звучали саме так.

— Тоді слухай. До візиту цієї Сансари я вважав, що тобі просто подобається проводити час із Енлілем, тому ти так невпинно наражаєшся на небезпеку поруч із ним і не слухаєш застережень…

Рен здвигнула бровами й перебила:

— Але мені справді подобається проводити час із ним, Заку. Хоча, мабуть, не в тому сенсі, як ти собі надумав.

— Саме так. Я встиг вигадати багато нісенітниць, погризтися з тобою і далі грати в ігнор, аж… аж коли прийшла Сансара, я зрозумів, що це — ахінея. Що це ідіотизм, цілковитий і абсолютний. Що ти можеш любити кого завгодно, бути з ким завгодно, навіть якщо то не я. Головне — аби ти була в безпеці, щаслива й задоволена, Савітрі… — Закова рука обережно діткнулася її долоні. — Ну ось і все.

— Мене тішать твої висновки. Та я справді залишалася поруч із Енлілем, аби знайти шлях позбутися його прокляття. І я робитиму це надалі. Попри всі загрози.

— Розумію.

— Закс Нортон і розуміння?

— Не іронізуй, коли я вибачаюся.

— А це ти вибачаєшся?

— Так. Вибач мені, — Закс мовив це, наче слова пропалювали в його горлі дірки.

— Гаразд.

Хлопець шумно видихнув і раптом діткнувся чолом до стіни. І завмер так.

Рен майже бачила ті напнуті між ними дроти, по яких біжить струм. Якщо торкнутися, то вдарить, попече і прошиє наскрізь. Але якщо не торкнутися, тоді доведеться шкодувати про це до кінця всіх світів. Тому вона подалася ближче і занурила пальці в Закове волосся.

— О боги, Нортоне, коли це воно встигло так відрости?

— І це найголовніше, що ти хочеш сказати мені після тріумфального возз’єднання? — тепло всміхнувся хлопець.

— Ні, — Рен нахилилася вперед і притулилася чолом до Закового чола, щоб він не надумав знову битися головою об стіну. — Тепер ти слухай. Коли Сансара прийшла, мені здавалося: ось і смерть. Кістки тріщали, кров текла і здушувала горло. Мені подумалося, що шкода отак загинути і не виростити твою мрію. А ще шкода було йти з нею, з великою й милостивою божевільною панночкою, і не сказати тобі правди.

— І яка твоя правда? — або Рен здалося, або Заків голос справді здригнувся.

— Річ у тому, що ми з тобою геть не особливі. Коли я слухала Сансару та її слова, коли уявляла цю вселенську картину, всі ці століття, розсип світів, які кружляють у вічності, переходи душ… Ми — лише пісня на вітрі, Заку. Я не знаю, що чекає попереду, не знаю свого минулого, але ми — лише пісня. І в момент, коли вона могла обірватись, я думала про тебе. Оце й усе, що важить, — видихнула Рен і поцілувала його першою.

Опісля Зак, сповнений незвичного ентузіазму, розповів, що вони тут уже надумали свято з нагоди її повернення. Рен не покидало відчуття втоми, та раптово вона зрозуміла, що взагалі-то зможе протанцювати ще всю ніч, якщо випаде така нагода.

— Хочеш покликати й Енліля? — спитав хлопець без тіні іронії.

— Ні. Я б воліла сьогодні краще зібратись суто нашим гуртом, — усміхнулась дівчина. — А Енліля й Адіті запросимо іншого разу. І твою помічницю Нефтіду тоді годиться закликати теж.

— І Медею, якщо вона вже позбулася маніакальних нахилів і стає на шлях істини.

— І Баст, вона обожнює свята і неодмінно притягне кошенят. Не розумію чому, та всі люблять кошенят.

— І Тесса! Треба ж, щоб хтось дивився за Медеєю. Про всяк.

— І Бальдра!..

Зак раптом опустив погляд, і його усмішка згасла.

— А, ти ще не знаєш: