Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

Розділ 2

Чому завжди потрібно мати в запасі хорошу історію

Протанцювати всю ніч виявилось важче, ніж Рен думала до того. Ще важче було прийняти новину про те, що студент, котрий завжди сидів за першими партами, не пропускав занять і тепло усміхався, тепер пішов і живе собі простою людиною, десь недосяжно далеко звідси. Але так чи інак — Бальдрове життя тривало.

Зустрітися з одногрупниками домовилися в кав’ярні, де колись — наче вічність тому — Амон умовив дівчину прикинутися Медеєю для зустрічі з таємничим Істориком. І цього разу Діоніс прийшов найпершим: Діке відмовилася через погане самопочуття, Нікта і Зіґфрід мали ще вечірнє заняття в Тота, а Зак і Ньєрд — у Торарея, котрий безмірно тішився їхніми успіхами, тому навантажував значно сильніше, ніж інших.

— Привіт, люба Рендалл! Як же я скучив, — Амон розпростер руки, і Рен захотілося здолати останні кілька метрів, що їх розділяли, бігом та впасти в обійми друга.

Що вона й зробила, тішачись, адже Амонова аура, як завжди, паленіла сонцем, а руки випромінювали заспокійливе тепло.

— Я скучила не менше, — видихнула вона й відсторонилася, щоб роздивитися чорнявця.

Зелені очі яскріли, але темні кола під ними видавали втому. Друг сильно схуд. На його шиї красувалася тепер прикраса з чорних та помаранчевих сегментів, бездоганно припасованих один до одного.

— Як ти?

Дівчина відступила ще на крок, бо незрима голка шпикнула її зсередини, оживляючи неприємне відчуття: ти забула щось, Рендалл. Ти забула щось вагоме, Рендалл. Але це відчуття бувало з нею надто часто після аварії, тож вона не вважала цей укол за щось важливе.

— Я краще, ніж до того, — відказав Амон. — Хочеш винця?

— Ні. Розкажи, куди ти зникав.

— Ох, давай не за кавою і не наспіх. Зараз же всі зберуться! Ви із Заком уже владнали свої негаразди?

— Певною мірою, — ухильно відповіла Рен, відчуваючи, що Амон дуже хоче змінити тему розмови.

— Я радий, — напрочуд серйозно відповів він. — Адже Закі страшенно згризав себе ці два місяці. Директорка якимось чином уловлювала те, що ви з Енлі живі, та й вона не знала, чим це закінчиться.

— Але все закінчилося добре, — відмахнулася Рен і зловила ще один укол і білу пляму в пам’яті. — Та зараз понад усе я хочу Енліля вилікувати. Тож допоможи мені!

— Якби знати як, люба Рендалл, — розвів руками Амон. — Але навіть я, попри свої виняткові вміння й таланти, знаю не все.

— Розумію, любий, — усміхнулася Рен і м’яко торкнулася його руки. — Тоді знайди мені

— Ой ні, — спробував заперечити хлопець, непомильно вловивши її думку.

— Ой так, — наполягла Рен. — Історик допоможе мені. Знайди його.

— Він жадає вагомої плати за свою поміч, — хлопець спохмурнів. — До того ж ніколи не знаєш, чи принесе вона користь.

— Мені відомо про плату. Я маю про запас неповторну історію, яка неодмінно спокусить твого знайомця. То що ж? Влаштуєш нам зустріч? Я вірю в тебе, чудовий і неповторний Діонісе! Ти не відмовиш, бо любиш мене, і до всього — я достатньо довго покривала твої таємничі справи без зайвих розпитувань! Тож до роботи.

Темно-синій атлас приємно холодив шкіру — Рен обрала вечірню сукню, коли отримала запрошення від Історика. Цього разу Амонів знайомець запропонував зустрітись у дорогому ресторані, тож дівчині хотілося вписуватися в атмосферу закладу.

Утім, щойно розпорядник залу підвів її до столика, де на неї вже чекали, дівчина зрозуміла, що Історик формальностями не цікавився. Він обрав столик на терасі й сидів там, упівоберта до входу, недбало відкинувшись назад. Шкірянка з шипами зовсім не личила до тутешньої атмосфери. Темні очі чоловіка з інтересом вивчали зоряне небо, ніби читали там захопливу історію, проте він уловив наближення Рен і перевів погляд на неї.

— Я радий тебе бачити, Медеє Надаль… чи радше — Рендалл Савітрі, — широка усмішка Історика не змінилася з їхньої першої зустрічі.

— І я рада. Розкішний заклад. Я так розумію, що ви платите? — Рен опустилась у крісло, дбайливо відставлене вбік розпорядником, і відкрила меню.

— Дотепниця! Можна на «ти», — Історик поплескав долонею по мереживній скатертині, і келихи загрозливо дзенькнули. Очі чоловіка звузились, і він перейшов на шепіт: — Мушу розчарувати, та платиш ти. Діоніс розповів, що на мене чекає щось цінне.

— Звичайно, — Рен звела брову. — Але я цікавилася, хто платить за вино.

Історик дістав з кишені товстий гаманець і видобув з нього кілька монет: старі, надщерблені, зі стертими гербами, вони розсипалися по стільниці.

— Не певна, що тобі вийде ними розрахуватися, — зауважила дівчина.

— Справді? — Історик спантеличено покрутив у пальцях одну з монеток. — Але ж це чисте золото. Їхньої ваги досить, щоб перекрити витрати на розкішний бенкет! Чи ціни зросли?

— Не та епоха, — тихцем роз’яснила Рен.

— А оці? — чоловік розклав на столі зо два десятки кредиток. З вигляду вони були новісінькі.

— Згодяться. Якщо на них є гроші, — підтвердила дівчина, роздумуючи над тим, чи цей чоловік справді не знає, чим варто розраховуватись у світі Академії, чи це виявляється його специфічне почуття гумору. Що Історик нетутешній, вона зрозуміла вже давно.

— Чудово! Ні в чому собі не відмовляй, юна Рендалл! Хороші історії не гоже слухати на голодний шлунок, — зрадів співрозмовник.

— Отож почнімо з аперитиву, — Рен нахилилася вперед і стишила голос. — Кілька місяців тому я з кандидатом у Тріаду Енлілем подорожувала в минуле.

— Он як. Іронічно склалося, — Історик намагався надати своєму обличчю байдужого вигляду, але дівчина вже помітила яскраві іскри в його очах, котрі видавали невгасимий інтерес…

— Ти, Рендалл Савітрі, й не