Григорій Михайлович Косинка - Старший боярин (збірник), Григорій Михайлович Косинка

Диво людської душі, яка моментами голоду так міцно й яскраво допадається дрібниць, що вони, незнані допіру, раптом стають виплеканою в нетрях серця подією, відповідником тоскних мрій, здійсненням неясних прагнень! Вона, та химерна душа людини, трагічний згусток її простого єства, завагавшись на грані, враз пускається по схилу від найменшого штовхана, безтямно обертаючи в хуткість нудьгу бездіяльності.

Тепер він постійно обідав у великій їдальні нархарчу на Хрещатику, яку обрав виключно тому, що була вона по дорозі з посади до Бессарабки, де він сідав на трамвай, їдучи додому. В ній уподобав маленького столика коло стіни, де міг посидіти наодинці за стравою та пляшкою пива, що стало неодмінним складником його меню. Найбільша незручність закладів нархарчу, як і всіх кооперативних – довге чекання послуги й мала уважність до одвідувача, – найменше могла його зараз турбувати, бо якраз обід, часто дуже пізній, був останньою ланкою його дня, межею переходу до вечора, а він нічого не мав проти, щоб цей час, коли серце його ще билось відгомоном робочого клопоту, не так швидко обертався в завмерлі години кімнатної тиші. Тим прикріше було йому одного вечора побачити, що столик цей зайнятий. Це була майже образа для нього, замах на усталені звичкою права, ба, навіть на саме його «я», що в постійному користуванні обертає мертву річ у свою невідбірну частину. Але, глянувши на загарбника пильніше, Степан підбіг до нього й міцно схопив його за руку.

– Здрастуй, Левко! – крикнув він. – Це ти, Левко!

Той здивовано підвів на нього очі, не пізнаючи.

– Це я, Степан, з Теревенів, пам'ятаєш? – схвильовано казав хлопець, схилившись до товариша. – Пам'ятаєш, ми їхали сюди разом пароплавом? Пізнаєш тепер?

Левко пізнав, але ще більше здивувався.

– Степан? – пробурмотів він. – От, не пізнав би, їй-богу.

І від цих слів душу хлопцеві охопив жаль.

– Чому? – тихо спитав він.

Левко вже посміхався своєю лагідною, без краю вибачливою посмішкою.

– Змінився, – сказав він. – Ач, який прибраний. Ач, який гарний. Красун, та й годі.

Степан хапливо скинув капелюха й сів поруч до столика. Невідоме хвилювання, що прокинулось у ньому при зустрічі, тепер більшало, росло, сягало в далеку глибінь душі гарячою луною. Він дивився на товариша радісними, майже закоханими очима й з невимовною втіхою викривав йому на обличчі ті самі риси, ті самі рухи, ту саму посмішку й лагідність, що покинув давно тому й знайшов незмінні.

– Левко, який я радий, що побачив тебе, – сказав він. – І уявити не можеш, який радий! Ех, Левко, чуже тут усе – і люди, і життя.

– Життя? – обізвався Левко. – Смиканина тут, а не життя. А годують чим, ти подивися!

– Щодня це їм, – відповів Степан.

– Як котам дають.

Він засміявся, показуючи на порцію котлет. І його посмішка здавалась Степанові дотепною, міркування мудрими, вислови чарівними, поводження незрівнянним. І заздрість зайнялась у ньому до того, хто зумів не змінитись, лишитись тотожним через роки, разом із жалем за свої шляхи, за пориви, простування і їхню марність. Перед товаришем, зневаженим колись і забутим, він відчув сором шкідливого школяра, що примітив пильний погляд учителя.

– Як же ти живеш, Левко? – скрикнув він.

– Е, ти розказуй спочатку.

І хлопець розповів – коротко, блідо, вимушено про час, що від їхньої розлуки минув, згадав за свої оповідання, за посаду, не почуваючи ні в словах своїх, ні в подіях, що за ними стояли, жодного променя життєвої веселки.

– Ого, та ти цабе, – посміхнувся Левко. – Либонь, карбованців півтораста тягнеш?

– Приблизно. Крім гонорару. А от продав кілька місяців тому сценарій – півтори тисячі взяв.

Левко цмокнув.

– Сто бісів його матері, – промовив він.

Але в голосі його був тільки подив і жодних заздрощів. Потім інша думка звернула його увагу.

– Виходить, ти – український письменник? – серйозно спитав він.

– Виходить, – сумно посміхнувся Степан.

Левко замислився.

– Значить, і живі письменники є? – спитав він.

– А що?

– І є такий, як Шевченко?

– Такого немає.

Левко полегшено зітхнув, мов сучасна література не становила ще для нього нічого загрозливого.

Потім, не хапаючись, розповів про свої діла й плани. Інститут він кінчив і відбув рік практики на Носівській станції. Тепер приїхав одержати диплом й має рушати на Херсонщину, де дістав призначення на районового агронома.

– Аякже… отой учитель-латиніст, що ти жив у нього… що чаєм нас частував? – спитав Степан. І відчув турботну радість від цього дотику до минулого, що раптом ожило в ньому, ще туманне, мов досвітня мла, яку проріже зараз ясний промінь.

– Е, з ним погано, – засміявся Левко. – Зарізався, брат! Сам і ножа собі вигострив. Так і казав, що заріжеться, як філософ якийсь, а ми думали, що манячить. А він і доказав. Ну й мали клопоту.

– А жінка його?

– О, козир-бабуся, хоч і беззуба! Що вже зварити або спекти, так де й ресторанові. Вміли-таки їсти смачно буржуї. Я це думаю її з собою на Херсонщину брати…

– Ти не жонатий?..

– Ще. Вже як на службі оговтаюсь, тоді й кралю заведу. Або й так перебуду.

– Дивак ти! Що ж ти без жінки робитимеш у глушині?

– Полювання там добре, – сказав Левко. – Ну, й степ люблю.

Степ! А Степан його хіба не любить! Ясний, гарячий спогад повстав у ньому, спогад нерухомої ночі й заколисаних просторів, безмежності неба й землі, синьої тиші місячного сяйва. Лежати горілиць у траві, розкинувши руки, без шапки, босоніж, дивитись на золоте, блакитне, червоне, зеленаве мерехтіння зірок, розсипаних по небу чиєюсь доброю, могутньою рукою. І почувати ту руку в подихах повітря на обличчі, і заснути стомленому від споглядання далечини в таємному з нею злитті. А вранці за могилами сонце сходить, з червоного моря промінь – страшна, величезна брунька холодного вогню, розцвітаючи поволі пекучим колом.

Левко кінчив котлети й витер руки паперовою серветкою.

– Збираюся зараз ще в кіно сходити, – сказав він. – Люблю подивитись, як ото люди скачуть. Подумаєш тільки, з чого чоловік хліба не їсть! Може, вдвох ходімо?

– Ні, в мене справи, – сказав Степан.

На вулиці вони міцно поцілувались. Хлопець був схвильований.

– Пиши, Левко, з своєї Херсонщини, – сказав він.

– Та, мабуть, не буде про що, – відповів той. – Це вже ви, письменники, пишіть собі. А ми колись прочитаємо.

XIV

Восени в степу тривожно шамотить сухим гіллям кукурудза, – цілі поля рівних, жовтих стовбурів, ніби хтось, крадучись, розсуває її обвислий лист. Восени при шляхах розсипають насіння бур'яни, – високі зарослі незграбної лободи, молочаю, будяків, віниччя та нехворощі. Незграбні рослини восени, втративши зело. Восени вітри ходять раптові, непевні. Восени вітри нападисті й хитрі. Здивує і зникне. Рівчаки в степу провалюються зненацька вглиб, розкриваючи глиняні нутрощі. На дні купчиться дереза, а в ній гади, комашня й мільйони ящірок. Безліч шляхів у степу, доріг і стежок. Перехрещені, кривулясті, колінкуваті. Ніби навмисне наплутано їх там, щоб ходити й блукати без краю. І хочеться