Жюль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

їх праці», як він висловився. Але Дік притримувався на цей рахунок іншої думки. Він запалив оберемок сухої трави, викурив бджіл з вулика й набрав чималу кількість меду. Потім дав пташці-«навідниці» поживитися бджолиними личинками, що складали частину її здобичі, і разом з кузеном Бенедиктом повернувся до піроги.

Мед зустріли із захопленням, але зрештою цього було мало, і подорожани дуже страждали від голоду, поки 12 липня, причаливши до берега, вони не побачили, що вся земля, як килимом, вистелена сараною. Тут були мільярди цих комах, які у два, а місцями навіть у три шари вкривали траву й кущі. Кузен Бенедикт зараз же згадав, що тубільці вживають сарану в їжу. Мандрівники негайно кинулися збирати її й набрали так багато цієї «манни небесної», що можна було навантажити десять човнів. Підсмажена на слабкому вогні, сарана являла собою страву, яка б припала до смаку навіть менш голодним людям. Правда, кузен Бенедикт зітхав, але все ж їв і, незважаючи на свої зітхання, з’їв чимало сарани.

Де ж кінець цій довгій низці фізичних і моральних випробувань? Правда, плисти за течією швидкої ріки було не так стомливо, як мандрувати лісами у пошуках «гацієнди» Герріса. Але все ж палюча спека удень, вологі тумани вночі й невпинні напади москітів украй змучили їх. Так, час було вже дістатися до мети. І, однак, Дік не бачив ще кінця цій подорожі. Скільки часу ще протриває плавання? Тиждень, місяць? Ніхто не міг підказати відповіді на це запитання. Якби ріка дійсно текла на захід, то її течія принесла б мандрівників просто до португальських поселень, розташованих на узбережжі Анголи. Дік Сенд сподівався, що так і станеться; але річка текла швидше на північ, і цілком можливо було, що вона ще дуже не скоро доставить їх до берега океану.

Дік Сенд був украй занепокоєний, як раптом вранці 14 липня напрямок ріки несподівано змінився. Маленький Джек перебував на носі човна й дивився крізь трав’яний навіс — на обрії виднілося велике водне плесо.

— Море! — закричав хлопчик.

На цих словах Дік Сенд стрепенувся й підійшов до Джека.

— Море? — повторив він. — Ні ще, але принаймні більша річка, вона тече на захід, а наша ріка була тільки її притокою. Може, це сам Заїр?

— Хай почує тебе Бог, Діку! — відгукнулася місіс Уелдон.

Так, якщо це був Заїр, або Конго, що Стенлі відкрив за кілька років, то залишалося б тільки плисти його течією до самого гирла, щоб досягти португальських поселень, розташованих там. Дік Сенд сподівався, що так і буде, і в нього були підстави так вважати.

П’ятнадцятого, шістнадцятого, сімнадцятого й вісімнадцятого липня пірога пливла сріблистою поверхнею широкої річки. Її береги вже не були такими пустельними. Але Дік Сенд був обережним. Як і раніше навіс із трав укривав пірогу, і здавалося, що за течією пливе не човен, а невеличкий плавучий острівець.

Ще кілька днів — і настане кінець нещастям пасажирів «Пілігрима»! За цей час кожен з них виявив чимало самовідданості й геройства і заслуговував на вдячність; якщо Дік Сенд не визнавав, що його частка була тут найвагомішою, то це визнавали його друзі, і можна було не сумніватися, що місіс Уелдон подбає про нього.

Але 18 липня вночі відбулася подія, що ледве не коштувала всім життя, могла б згубно відбитися на долі мандрівників і позбавити їх будь-якої надії на порятунок.

Близько третьої години попівночі вдалечині почувся якийсь глухий шум. Дік стривожився й ніяк не міг усвідомити, звідки долинає цей шум. Не бажаючи будити місіс Уелдон, Джека й кузена Бенедикта, які спали, лежачи під навісом, він викликав Геркулеса на ніс човна й попросив його гарненько прислухатися.

Ніч була тиха. У повітрі не відчувалося жодного найменшого подмуху.

— Це шум моря! — сказав Геркулес, і очі його заблищали від радості.

— Ні, — заперечив Дік Сенд, похитавши головою, — це не море.

— Що ж це? — запитав Геркулес.

— Дочекаємося ранку, довідаємося. А поки що будемо насторожі.

Геркулес повернувся на корму до свого весла, а Дік Сенд залишився на носі човна. Він напружено прислухався. Шум усе дужчав. Незабаром він перетворився на віддалене ревіння.

День настав відразу, майже без світання. На відстані півмилі униз за течією над рікою в повітрі висіло щось подібне до хмари. Але то не був туман, і Дік Сенд зрозумів це, коли при перших же променях сонця, перетинаючи цю хмару, з одного берега на іншій перекинулася чудова веселка.

— До берега! — щосили вигукнув Дік Сенд, і голос його розбудив місіс Уелдон. — Попереду водоспад! Це хмара не що інше, як водяні бризки! До берега, Геркулесе!

Дік Сенд не помилявся. Русло ріки раптово обривалося стрімкою стіною заввишки у сто футів, і ріка падала з неї стрімким, величним водоспадом. Ще півмилі, і пірогу б понесло у прірву.

Розділ дев'ятнадцятий
«С. В.»

Геркулес потужним ударом весла скерував човна до лівого берега. На щастя, швидкість течії поки ще не збільшилася, бо русло ріки майже до самого водоспаду зберігало той же пологий спуск. Лише за триста-чотириста футів від водоспаду дно круто обривалося, і ріка з неприборканою силою несла до провалля свої води.

На лівому березі темнів густий, незайманий ліс. Жоден промінь світла не проникав крізь суцільну завісу його листя. Дік Сенд із жахом дивився на цю землю, де жили людожери; тепер мандрівникам потрібно було йти пішки уздовж берега — про те, щоб перетягти пірогу волоком в обхід водоспаду й мови не могло бути. Це було не під силу маленькому загону.

Який жорстокий удар для змучених людей, що сподівалися не сьогодні завтра прибути в португальські поселення, розташовані в гирлі ріки!