Віктор Васильович Савченко - Діти Мардука

це на північному заході Молдови. У школах Кишинева місця вчительці молдавської мови не виявилося. Скоріше за все, я б і поїхала туди, якби не література. У Спілці мене мали за перспективну… Ну, часто виступала з професіоналами на всіляких заходах: у бібліотеках, на презентаціях нових книжок. Мешкала в гуртожитку — Спілка домовилася з владою. А одного разу на фуршеті в бібліотеці з приводу конкурсу молодих літераторів до мене підійшла директриса і запропонувала місце бібліотекаря — у них звільнилася пенсіонерка. Коротше кажучи, — десь за тиждень по тому я вже видавала книжки читачам. — Маріца помовчала, мабуть, щось пригадуючи. А тоді сказала: — Гаразд, побалакаємо за столом.

Вона вийшла на кухню. Тим часом я дістав із сумки свою невеличку фотокамеру, з якою ніколи не розлучаюся, і сфотографував знімок людей в альтанці.

… На кухонному столі, крім кружалець ковбаси, шматків смаженої риби і бринзи, був ще малай — кукурудзяний пиріг. Пляшка вина, яка полежала в морозилці, вже встигла вкритися краплинами роси.

Тим часом я наповнив чарочки кокуром.

— Останній раз пив це вино у серпні десять років тому, — сказав.

— Я — також, — усміхнулася Маріца. На її обличчі майнуло щось схоже на ностальгію. Вона не забула те перше вино, після якого у нас почався «медовий місяць».

Коли ми вже втамували голод, я запитав:

— А не нудно поетесі виконувати сухі бібліотечні обов’язки?

— Авжеж, я спочатку сумувала за вільними хлібами. Перший місяць не знала куди подітися від нудьги. Збиралася вже писати заяву на звільнення. Та одного разу… — Маріца затнулася, сторожко подивилася на мене. — Знаєш, якби я не почала читати книгу, яку ти мені надіслав, і не подужала б перший її розділ «Число звірини, то не сказала б тобі те, що скажу зараз… Якось я завважила, що більшість книжок, які брали читачі, я сприймала як звичайні предмети. Але траплялися й такі, що залишали в мені якийсь слід. Я їх пам’ятала. Бувало, десятки за день видасиш, а пам’ятаєш якусь одну. Такий самий папір, обкладинки схожі, а в пам’яті зостається саме вона. Так і з людьми: з усієї компанії часом згадуєш тільки одного. А, буває, й — ні кого. Скоро я збагнула, що тексти несуть у собі енергетику. — Раптом Маріца подивилася на мене, напевне, помітивши на моєму лиці якусь зміну. Але продовжила: — Або щось інше. Згодом я почала читати ті з книжок, які тримала в пам’яті.

— Маріцо, — перебив я. — Назви хоч одну.

— Гоголь, — мовила вона без тіні вагання. — Його книги стали першими, про які я згадувала, прийшовши додому. За день, бувало, заповниш немало формулярів, а згадаєш тільки його. І не має значення якою мовою — в бібліотеці він є молдавською й російською. До того я читала тільки ті його твори, що були в навчальних програмах. А тут перечитала всього. Другий автор — Олексій Толстой. Ну, той, що написав «Князя срібного» — Олексій Костянтинович.

— Схоже, на тебе діє енергетика містичних творів… — озвався я.

— Я теж спочатку так думала. Надто, коли прочитала книжки Гофмана. Але так само діють і твори Габріеля Гарсія Маркеса, і Анатоля Франса. Їх небагато — таких авторів… Там усе бачиш. Це — життя, перенесене на сторінки з великою достовірністю, і зображене майстром, який малював словами. Ти, напевне, знаєш, що слова мають два плани: перший — передається інформація про предмет, другий — передається емоція, що її викликає той же предмет. Одному авторові дано передати інформацію, другому ж — ще й наповнити предмет відповідною йому емоцією. Я вгадую такі книжки, навіть не розкриваючи їх. Ти пишеш у своїй «Звірині» про думоформи — ну, те, невидиме поле, у якому перебуває людство — все намріяне, надумане мільярдами людей… Бібліотека — це містилище думоформ, збережених на папері. Можливо, колись настане період, коли людина навчиться виловлювати з безмежного океану простору й часу потрібну їй тему. А поки що з’явився ще один носій думоформ — електронний. Знедавна ми видаємо читачам не лише книги, а й диски.

— Сонечко, ти кажеш цікаві речі, — озвався я. — Таке може прийти в голову тільки справжньому філологу.

Маріца лукаво усміхнулася, підняла недопиту чарку.

— Ти також цікаво говориш, — сказала. — Я й зараз пам’ятаю те, що ти сказав колись у Феодосійському порту.

Колись у Коктебелі зазираючи в її чорні очі, я бачив язики полум’я, що раптом спалахували й гасли у мороці зіниць. Тепер у них вгадувався жар, який тлів на місці ватри, і сильний пал від нього, який грів мені душу.

Вона випила, присунула стілець і пригорнулася до мене. Далі я не пам’ятав, як ми вийшли з-за столу й опинилися у спальні на дивані. Я відчув, що поринаю у безодню пристрасті й насолоди, як тоді, у Коктебелі. Теж саме, мабуть, відчувала й Маріца; вона зашепотіла щось молдавською: полинув потік ніжних слів, без жодного ретрофлексного звуку. А чи були то поезії, чи слова ніжності, я не міг збагнути. Єдине, що знав напевне: то було освідчення у коханні. З кухні пахло кокуром, не вистачало тільки місячного сяйва, яке накрило б нас, як колись у Коктебелі. Тільки моментами у стан, який можна було назвати «райським», проникали її слова: «це мій син». Отже, в келії, яку вона спорудила колись для себе, поетеса Маріца перебувала не завжди на самоті.

РОЗДІЛ 2

У сон став проникати якийсь звук. Скоро я збагнув, що то були вібрації мого мобільного телефону, який лежав на тумбочці поряд з подушкою Я простягнув руку і підніс апарат до очей. На дисплеї висвічувався набір цифр, а під ним — ім’я «Костя». «Отже, Степан дав йому мій новий номер». Я підвівся з ліжка обережно, щоб не розбудити Маріцу, вийшов у велику кімнату, а з неї — на балкон.

— Алло, — озвався, причиняючи двері.