Кірстен Бойє - Медлевінґери

— А хто говорить, що нам потрібні воїни? — крикнула Мунна. — Людей з їхнім духом винахідництва, їхньою силою і зброєю ми все одно не перемогли б! Але ж це не означає, що ми нічого не маємо робити! Величносте, відряди кількох із нас нагору! Можливо, одна з наших таємних сил, що про них ми тут внизу навіть не знаємо, стане у пригоді, аби визволити наших рідних!

Тепер король із нещасним виглядом колупав держак лопати.

— Існує прадавнє рішення, — сказав він, не дивлячись на Мунну. — І ти, Ведурова дружина, знаєш про це! І я був би першим королем за багато століть, який наважився би його порушити.

— Ти вже давно його порушив, Величносте, — відрубала Мунна.

— Ти навіть не шукав? — кричала Моа. — Навіть не шукав за ними?

— Це не мало би жодного сенсу! — розлючено відказав Йоганнес. — Там щось не те, але я чогось не розумію.

Торіл кивнув.

— Може, той, хто напав на нього, теж шукав ящик, — припустив він. — Томас сказав, що нападник кричав: «Давай сюди!»

— Томас міг збрехати, — сказав Нісс. — Там могло ще щось статись, ми ж не перевіримо. А що як там узагалі йшлося про інше?

— Про золото? — озвалася Моа. — Може, вони шукали на баркасі золото? Ці чоловіки з килимового складу?

Йоганнес знизав плечима.

— А що як то взагалі не він? — обережно промовив він. — Як ми весь час помилялися? Він був такий… Просто не віриться, що то Каїн!

Моа форкнула.

— Все сходиться! — крикнула вона. — Все! Ти сам казав! Він мав ящик! Він мав фібулу!

— Може, і напад на себе він сам влаштував, спеціально для тебе? — запитав Торіл. — Здогадувався, що ти прийдеш? Знайшов твою мобілку. Він-бо не дурний: знав, що ти за ним стежиш. Може, розраховував, що ти прийдеш? Хотів у такий спосіб відвести від себе підозру?

— Але цим радше накликав на себе ще більше підозри! — не згодився Йоганнес. — До того ж не вийде самого себе так зв’язати!

Нісс кивнув.

— Ні… — задумливо мовив він.

— І він не називається Каїн! — наполягав на своєму Йоганнес. — Я перевірив його паспорт. І закордонний теж. І водійське посвідчення. Там не було нічого, що могло би видатися Антакові смішним.

Медлевінґери принишкли.

— А то документи з фотографіями? — запитав згодом Торіл. — Ті, про які говорив Антак?

Йоганнес кивнув:

— Зрештою, твій батько сказав, що то було написано в паспорті.

Торіл кивнув.

— Може, він виробив собі новий? — запитав він. — Це можливо?

Йоганнес подумав, що в їхньому районі й не таке можливо.

— Певна річ, — сказав він. — Фальшиві документи коштують купу грошей. І навіщо йому це?

— Аби ти подумав так, як ти зараз думаєш! — вигукнула Моа. — Ти дурний, чи що?

— Але ж він не міг знати… — безпорадно пробурмотів Йоганнес.

— У нього фібула! — крикнула Моа.

Вони затихли. Раптом озвався Нісс.

— Може, хтось шукав фібулу, — припустив він. — На баркасі. Сьогодні вночі. Так, як ви двоє минулої ночі.

— Може… — задумався Торіл. — Але що б це означало?

Йоганнес похитав головою.

— Я надто стомлений, щоби думати, — сказав він. — Завтра знову…

Він позіхнув.

— Але якщо це не він, — тихо продовжував Торіл, коли Йоганнес вже лежав у ліжку, а троє медлевінґерів — на своїй ковдрі. — Якщо він не Каїн, то доведеться все починати спочатку.

Йоганнес заплющив очі. «Завтра знову», — подумав він.

Наскільки міцним був його сон, Йоганнес зрозумів, аж коли зірвався на ноги від дикого гуркоту. Хтось доривався до його кімнати, отже, як дзвонили в двері, він теж, мабуть, не чув.

— Йоганнесе! — кричала Ліна. — Прокидайся, Йоганнесе! Ти там помер, чи що?