Софі Періно - Дочка Медічі

Брате, коли ми накажемо принести мечі,— каже він,— треба буде пошукати в стійлі віслюка.

Конде робить крок у бік Анжу, але лише один: йому заважає Карл, який хутко опиняється поруч.

— Ви всі показалися? — кричить він.— Жадаєте смерті? Гаразд, але запам’ятайте: я — король. Ви помрете, коли й де я накажу. Не тут і не зараз.

Він по черзі дивиться на супротивників. Король Наваррський знову торкається рукава Конде, цього разу успішно. Чоловік відступає. Карл схвально киває, після чого пронизує поглядом Анжу та Алансона. Франциск підходить до Гіза за моєю спиною. Анжу дарує Конде останню уїдливу усмішку й повертається до Сен-Мегрена.

— Я втомився від французів, які вбивають французів,— оголошує король.— Адмірал має рацію: я мушу відправити вас усіх битися з іспанцями. Здається, лише так я досягну миру.

Усівшись, він хапає келих, вихиляє його й просить Марі налити ще.

Анжу в своєму кутку ледь помітно усміхається. Я знаю, про що він думає: ось що можна розповісти матері, аби Карл втратив її прихильність.

Конде приєднується до групи протестантів, які до цієї сварки грали в карти. Він плескає по плечу одного з них, і йому негайно звільняють місце.

— Граємо,— каже принц. Тасування колоди порушує тишу.

— Правильне рішення,— мовить Карл.— Повернімося до приємніших занять.

Наблизившись до мене, мій кузен усміхається.

— Здається, сьогодні я знехтував своїми обов’язками — і подивіться, до чого це призвело. Якщо ви продовжите грати, я приділю вам усю мою увагу.

Я аж ніяк не бажаю уваги мого кузена, але, з іншого боку, не бажаю, аби вечір закінчився образами або бійками. Тож я усміхаюсь і піднімаю лютню з колін. Коли я починаю грати, Генрієтта підводиться.

— Це місце ваше, пане,— каже вона королю Наваррському. Потім обертається до Гіза.— Брате, візьміть мене на прогулянку. Гадаю, ми обоє перегрілися.

Я відчуваю, як герцог прибирає руку з мого плеча.

Щойно він виходить із моєю подругою, мій кузен каже:

— Довкола так багато Генріхів, що можна заплутатися. Тому я буду відвертим. Я не ображатиму вас, як мій кузен Конде. І я — не ваш брат, який використовує всіх у власних інтересах. Запам’ятайте, що я відрізняюсь від них, але не плутайте мене і з герцогом де Гізом. Саме я — той чоловік, який одружиться з вами за кілька днів.

— Пане, жодної плутанини немає, мені все зрозуміло. Думка про наш шлюб не дає мені спати ночами.

Ходять чутки, що дозвіл від Папи й досі не прийшов попри те, що залишаються лічені дні до моїх офіційних заручин і весілля: З легким серцем я вирушаю на пошуки Карла. У мене ніби крила виростають. Я мушу знати правду. Я майже біжу, коли звертаю в коридор і натикаюсь на мого кузена — він без камзола, з розстебнутим коміром.

— У вас дуже щасливий вигляд,— зауважує він, уклоняючись мені й змушуючи мене зупинитися.

Я не знаю, що відповідати. Я справді щаслива, але навряд чи можу розкрити причину, не образивши його.

Я завважую, що він посміхається. Це дає мені підказку, як ухилитися.

— Ви теж.

— Я щойно покинув вашого брата Анжу. Він кляне спеку за те, що програв мені в теніс.

Я посміхаюсь, уявивши цю сцену.

— Невже ми радіємо разом? — грайливо каже мій кузен.— Гадаю, так. Насмілюсь висловити надію, що таких оказій буде багато.

Я не поділяю цю надію, але перечити немає сенсу.

— Я хочу бачити вас щасливим,— це правда. Мій кузен аж ніяк не є моїм улюбленцем. Проте поспілкувавшись із ним ближче, я вважаю його приємнішим, ніж раніше. І на відміну від багатьох людей з мого оточення, він ніколи не намагався навмисно шкодити мені.— Мене дуже тішить, що ви перемогли Анжу.

— Розгромив,— підтверджує він — самовпевнено й дражливо водночас.

Я тихо плескаю в долоні.

— Що ганебніша поразка, то краще.

Він серйозно дивиться на мене, наче шукає відповідь на важливе питання.

— Знаєте, попри те, що в дитинстві я провів чимало років при дворі, а згодом моя мати докладно повідомляла мені, що тут відбувається, я виявив багато несподіванок. Мене здивували майже всі ваші родичі.

— Охоче вірю.

Я сміюсь від думки про те, як Жанна Наваррська могла мене описувати. Безперечно, вона лестила мені не більше, ніж моя мати лестить королю Наваррському, коли його немає поряд. Вона називає його «селянином». Цікаво, коли вона почне звертатися до нього «друже мій». Тоді всі зрозуміють, що мати вважає його дурнем, адже саме цим звертанням вона зазвичай виставляє людину на посміх. Але він не зрозуміє. Мені неприємно думати, що мати гратиме в такі ігри з моїм кузеном без його відома.

— Ваша величносте,— я простягаю руку й торкаюсь його рукава, уперше я торкнулася його з власної волі, коли цього не вимагав етикет,— я не знаю, які у вас придворні і які звичаї панують при вашому дворі. Судячи з вашої поведінки, можна дійти висновку, що ваші піддані щирі та прямолінійні.

— Я сприйматиму це як комплімент.

— Сприймайте як завгодно. Але пам’ятайте: Валуа дуже мінливі. Не вірте власним очам — інакше вас обдурять або навіть гірше.

— Я не переймаюсь, якщо мене вважатимуть ідіотом, адже знаю, що це неправда.

Я зазираю в спокійні темно-сірі очі мого кузена. Ніякий він не ідіот. Я киваю.