Вільям Фолкнер - Світло в серпні

— Увімкни пожежну сирену!

— Пожежну сирену? — перепитав той. — Навіщо?

— Увімкни пожежну сирену! — крикнув через плече Ґрімм. — Байдуже, що подумають люди. Аби тільки знали, що… — Обірвав себе на півслові, зник.

Він мчав повз людей, що бігли, наздоганяв і переганяв їх, бо мав мету, а вони не мали. Просто бігли, а чорний тупий величезний пістолет прокладав, наче плуг, дорогу перед Ґріммом. Дивилися на його збуджене, напружене молоде обличчя, обернувши до нього білі лиця, що зяяли круглими зубастими дірами, і видихали один довгий звук, схожий на шепітливе зітхання: «Там… побіг туди…» Та Ґрімм уже побачив шерифового помічника, що біг, піднявши пістолет. Кинувши навколо себе погляд, молодик знову метнувся вперед. У юрбі, через яку, очевидно, довелося пробиратися помічникові та в’язневі, на майдані завсідний парубійко в уніформі телеграфіста вів велосипед за роги, як покірну корову. Ґрімм увіпхнув пістолета в кобуру, відштовхнув хлопця й скочив на велосипед, ні на мить не спинившись.

На велосипеді не було ні дзвінка, ні ріжка. Та люди якось відчували, що Персі їде, й розступалися. І тут, здавалося, йому допомагали певність, сліпа, непорушна віра в непомильність і правильність своїх дій. Догнавши помічника, що досі біг, він сповільнив їзду. Помічник повернув до нього спітніле обличчя з роззявленим від бігу та крику ротом.

— Він звернув! — заволав помічник. — У цей перевулок біля…

— Я знаю, — відповів Ґрімм. — Він у кайданках?

— Так! — крикнув помічник. Велосипед рвонув уперед.

«Отже, він не може прудко бігти, — подумав Ґрімм. — Невдовзі муситиме забитися в якийсь сховок. Чи принаймні забратися з відкритого простору». Він стрімко звернув у провулок між двома будинками, де з одного боку стояв дощаний паркан. У цей час уперше завила сирена, її протяжний гук помалу наростав і нарешті дійшов до вершини, поза межами слуху — беззвучним дрижанням, відчутним тільки на дотик. Переслідувач котився далі, міркуючи швидко, логічно, з якоюсь лютою стриманою радістю. «Найперше втікач захоче забратися з видноти», — думав він, роздивляючись навколо. З одного боку був відкритий простір, з другого стояв паркан заввишки понад метр вісімдесят. Він закінчувався дерев’яними воротами, за якими розлягалося пасовище, а далі пробігав глибокий рів — межа міста. Верхівки високих дерев, вирослих на дні, ледве виднілися над землею. Там, у рові, міг сховатися й розгорнутися цілий полк. «Ага», — сказав уголос Ґрімм. Не спиняючись і не сповільнюючись, розвернувся й помчав провулком назад, до вулиці, яку щойно покинув. Виття сирени тепер завмирало, знижувалося до меж чутності. Пригальмувавши й повернувши на вулицю, він угледів автомобіль і людей, що бігли. Хоч і крутив щосили педалі, та машина наздогнала його, люди вихилилися з неї й крикнули в Ґріммове застигле, націлене вперед обличчя: «Залізьте сюди! Сюди!» Він не відповів. Не глянув на них. Машина промчала повз нього, сповільнюючи хід, і тепер Ґрімм знову обігнав її своїм прудким, рівномірним і безгучним ходом. Машина знову прискорила їзду й наздогнала його, люди вихилились і дивилися вперед. Він теж їхав швидко, мовчки, із стрімкою легкістю привида, невблаганно й неухильно, як ідол Джаггернаут, як сама Доля. Позаду знову завила сирена. Коли люди в машині озирнулися, то вже не побачили Персі.

На повному ходу він повернув на іншу вулицю. Його спокійний закам’янілий вид досі світився радістю виконаного бажання, понурою й відчайдушною. Ця вуличка була більш вибоїста, ніж попередня, й пролягала глибше. Вона вивела на голий пагорб, де переслідувач зіскочив із велосипеда, який ще котився, падаючи на бік. Звідси було видно всю, як на долоні, улоговину на міській околиці. Вигляд трохи затуляли дві-три негритянські халупи, що рядком стояли на самому краю. Ґрімм завмер, нерухомий, самотній і зловісний, як прикордонний стовп. Ззаду, в місті, знову стало стихати виття сирени.

І тут він зауважив Крістмаса — маленьку постать вдалині, яка, зімкнувши руки, вибралася з рову. Ґрімм побачив, як блиснули втікачеві руки, немов спалах геліографа, коли сонячне проміння відбилося від кайданків. Здавалося, що навіть звідти чути важкий подих людини, яка й тепер не була вільною. І ось крихітна фігурка знову пустилася бігти й зникла за найближчою негритянською хижею.

Ґрімм теж побіг. Побіг прудко, але без поспіху та натуги. Не було також мстивості, люті, обурення. Крістмас сам це побачив. Бо якусь мить вони були майже віч-на-віч. Це сталося, коли Ґрімм на бігу звернув за ріг халупи. У цю мить Крістмас, наче за помахом чарівної палички, вискочив із заднього вікна, і сковані, зведені вгору руки засяяли, наче охоплені вогнем. Мить вони видивлялися один на одного. Перший — ще присідаючи після стрибка, другий — ще бігцем. А перед тим як Ґрімма з розгону занесло за ріг, він помітив, що Крістмас має важкого нікельованого пістолета. Ґрімм різко крутнувся і, витягаючи свою автоматичну зброю, кинувся за наступний ріг.

Думка бігла швидко, спокійно, з тою самою тихою радістю: «Він може вибрати одне з двох. Або спробувати знову добратися до рову, або ухилятися від мене, бігати навколо дому, аж поки один із нас дістане кулю. І цей рів — по його бік халупи». Ґрімм вирішив діяти негайно. Щодуху побіг за ріг, з-за якого тільки-но вигулькнув. Повівся так, ніби був під захистом магії чи Божого промислу або ж наперед знав, що Крістмас не стане там ждати з пістолетом. Не спиняючись, оббіг наступний ріг.

Тепер він був біля рову. На півкроці спинився й завмер. Над тупим холодним неоковирним пістолетом його обличчя променіло ясним неземним світлом, як у янголів на церковних вітражах. Не постоявши й миті, знову рушив, так само спритно й рвучко, по-сліпому скоряючись якомусь Гравцеві, що пересував його на Шахівниці. Ґрімм побіг до рову. Почав був спускатися крутосхилом, та завадили кущі. Вхопившись за них, обернувся й побачив, що між землею й підлогою халупи — більш як півметровий просвіт. Раніше, поспішаючи, не помітив цього. А тепер зрозумів, що Крістмас має перевагу. Що весь час стежив за ногами переслідувача під домом. «Молодець», — сказав Персі.

Його трохи протягло схилом, перш ніж вдалося зупинитися й знову подертися вгору. Здавалося, що Ґрімм невтомний, створений не з плоті й крови, немовби Гравець, що рухав ним, як пішаком, додавав йому духу. Не затримуючись, на тому ж пориві, який виніс Ґрімма з рову, він уже біг далі. Оббіг халупу саме вчасно, щоб устигнути вгледіти, як Крістмас за якихось триста кроків звідси перескочив через огорожу. Переслідувач не стріляв, бо втікач кинувся бігти через садок просто до будинку. На бігу Ґрімм побачив,